Розділ 11. Рятівний інструмент та поява конкурента

Ми проводимо в архіві ще хвилин сорок, які минають у дуже… цікавих дискусіях про річні звіти (і не тільки). Данило якраз збирається наочно продемонструвати мені, як працює система мотивації персоналу на прикладі гарячих поцілунків, коли з того боку дверей раптом лунає важке сопіння, а потім — гучний сміх.

— Охого! Данило Андрійовичу, ви там? — чується бадьорий голос нашого головного сисадміна Толіка. — Секретарка помітила відірвану ручку. Зараз ми вас дістанемо!

За хвилину двері з тріском відчиняються, і ми нарешті виходимо на волю під зацікавленими поглядами половини офісу. Я судорожно поправляю блузку, вдаючи, що весь цей час вивчала графіки продажів, а Данило спокійно забирає свою пожмакану теку і, кивнувши Толіку, повертається до свого кабінету з абсолютно незворушним виглядом. 🎄✨

Тільки-но я добираюся до свого робочого столу і з полегшенням падаю в крісло, як переді мною з'являється гігантський кошик із... мандаринами та величезною пухнастою гілкою ялинки, перев'язаною червоною стрічкою.

— Це для найпрекраснішого аналітика нашої компанії, — лунає приємний, солодкий голос.

Я піднімаю голову й бачу Артура. Артур — керівник IT-відділу, молодий, перспективний хлопець у стильних окулярах, який працює у нас лише три місяці. Він завжди посміхається, пахне якимось свіжим цитрусовим одеколоном і, здається, вже тиждень намагається знайти привід, щоб запросити мене на каву.

— Ой, Артуре... Дякую, це так несподівано! — я щиро посміхаюся, беручи одну мандаринку. — Звідки така щедрість?

— Просто хотів підняти тобі настрій після цього жахливого полону в архіві, — Артур кокетливо спирається рукою на край мого столу, нахиляючись ближче. — Катю, а як щодо того, щоб сьогодні після роботи сходити кудись? Тут неподалік відкрилося чудове затишне кафе з новорічним меню. Скуштуємо глінтвейну, поговоримо... без Excel.

Я відкриваю рота, щоб відповісти, але в цю саму секунду в коридорі лунає важкий, чіткий стукіт дорогих туфель. Повітря навколо миттєво замерзає до температури антарктичної зими.

Данило Андрійович Корсак стоїть за два кроки від мого столу. Його піджак знову одягнений, руки сховані в кишені штанів, а погляд темних очей спрямований на Артура з такою силою, що бідний айтішник аж здригається. Це вже не просто суворий директор — це розлючений хижак, на територію якого щойно забрела чужа і дуже наївна дичина.

— Олексію Артуровичу, — низький, льодяний баритон Данила змушує весь наш кабінет миттєво замовкнути. — Я не знав, що у відділі інформаційних технологій так багато вільного часу наприкінці кварталу. У нас що, сервери більше не потребують оновлення?

— Данило Андрійовичу, я... я просто заніс документи... тобто, привітав колегу, — заїкається Артур, швидко випрямляючись і бліднучи на очах.

— Колегу ви привітаєте на загальних зборах, — Данило робить повільний крок уперед, буквально витісняючи Артура з мого простору. — А зараз повертайтеся на своє робоче місце. Мені потрібен звіт про безпеку мережі через тридцять хвилин. Особисто на стіл.

Артур кидає на мене наляканий погляд, бурмоче щось нерозбірливе і практично бігом зникає в коридорі.

Я залишаюся сидіти, тримаючи в руках нещасну мандаринку. Данило повільно повертається до мене. Його погляд ковзає по гігантському кошику з фруктами, а потім зупиняється на моєму обличчі. Ох, ці ревнощі мільйонера виглядають шалено гаряче, хоч мені й хочеться зараз пирхнути від сміху.

— Мандарини, значить? — тихо, з небезпечною посмішкою запитує мій владний бос, нахиляючись до мого столу. — Збирайся, Катерино Василівно. У нас термінова виїзна нарада. І кошик свій залиш тут. Обідати ти будеш зі мною.