Розділ 10. Заручники архіву, або Пилюка проти пристрасті

Коли я заходжу до архіву, у мене таке відчуття, ніби я добровільно крокую в лігво до тигра. Тут пахне старою затишною залізничною бібліотекою, свіжим друкарським папером та легкою прохолодою. Довжелезні металеві стелажі, забиті коробками з річними звітами, тягнуться до самої стелі.

— Так, Катю, спокійно. Шукаємо теку «Кошториси 2025» і швиденько робимо ноги, — шепочу я сама собі під ніс, піднімаючи голову вгору.

Клята тека, звісно ж, стоїть на найвищій полиці, куди я зі своїм зростом метр шістдесят п'ять можу дотягнутися хіба що в стрибку з шестом. Поруч, на моє щастя, стоїть спеціальна офісна драбина на коліщатках. Я сміливо залізаю на третю сходинку, витягую руки вгору, балансуючи на своїх шпильках, і в цей момент позаду мене лунає тихий, важкий скрип дверей.

Я сіпаюся від несподіванки, коліщатка драбини зрадницьки їдуть вбік, і я з коротким вереском починаю летіти спиною вниз, розмахуючи руками як поранена ластівка.

Але замість жорсткої зустрічі з підлогою я врізаюся в щось велике, м'яке і неймовірно надійне. Данило ловить мене в повітрі, міцно притискаючи до своїх широких грудей. Моя спідниця-олівець при цьому зрадницьки підстрибує вище колін. 🎄✨

— Я ж казав, пташко, що ти любиш ефектні падіння, — тихий сміх Данила вібрує прямо в моїй спині. Його руки тримають мене за талію так сильно, що я майже відчуваю через тонку блузку тепло його долонь.

— Данило Андрійович! Пустіть! Я б... я б сама впоралася! — я намагаюся викрутитися, але мої туфлі чіпляються за стелаж, і з верхньої полиці прямо на наші голови летить величезна хмара старої пилюки й серпантину, що залишився тут з минулих корпоративів.

Ми обидва починаємо люто чхати. Наш романтичний момент миттєво перетворюється на цирк.

— Апчхі! — чхаю я, затискаючи ніс.
— Апчхі! — відгукується мільйонер і власник холдингу, на ідеальну зачіску якого щойно приземлився сріблястий новорічний дощик.

Я дивлюся на його суворе обличчя, на якому тепер красується шматочок мішури, і не витримую — починаю голосно, до сліз реготати. Данило спочатку суворо мружить очі, а потім теж не витримує і тихо, щиро сміється, опускаючи мене нарешті на підлогу.

— Ну от, зірвала ділову зустріч, — посміхається він, акуратно знімаючи срібну стрічку з мого волосся. — Гаразд, бери свою теку, ідемо звідси, поки нас зовсім не засипало.

Я розвертаюся до дверей, смикаю за масивну ручку... але вона навіть не ворушиться. Я натискаю сильніше. Ручка просто бовтається, як хвіст у собаки.

— Е-е-е... Данило Андрійович? — я з острахом повертаюся до нього. — Здається, наш замок знову сказав «па-па». Двері заклинило зсередини.

Данило підходить, кілька разів упевнено смикає двері, але ручка остаточно відвалюється і з гуркотом падає на підлогу. Ми зачинені в темному, прохолодному архіві. Один на один.

— Чудово, — Данило розслаблено спирається спиною на зачинені двері, закладаючи руки в кишені й хижо, кокетливо дивиться на мене. — Телефони, я так розумію, ми обидва залишили на столах?

Я судорожно перевіряю кишені блузки. Порожньо.
— Так... — ледь чутно шепочу я, відчуваючи, як повітря в кабінеті стає катастрофічно гарячим, попри прохолоду. — І що тепер робити? Нас знайдуть хіба що ввечері, коли секретарка піде перевіряти пошту.

— Що робити? — Данило робить повільний крок до мене, змушуючи мене відступати назад, поки я не впираюся стегнами в металеву полицю. Він нахиляється так близько, що його губи опиняються в пав-сантиметрах від моїх. — Мені здається, Катрусю, у нас з'явився чудовий незапланований час для... надурочної роботи. Як думаєш, з чого почнемо аналіз?

Серце вилітає з грудей, а на моїх губах з'являється зухвала посмішка. Схоже, цей офісний полон мені починає навіть подобатися.