Розділ 7. Зачинені двері та наскальний живопис

Нарада закінчується для мене в повному тумані. Поки колеги бадьоро згортають папки, я гарячково згрібаю свої папери до купи, намагаючись стати непомітною, як кімнатний фікус. Головне — розчинитися в натовпі й вискочити за двері.

— Аналітичний відділ, залиште кошториси на столі, — сухо командує Данило Андрійович, навіть не дивлячись у мій бік. — А Катерину Василівну я попрошу зайти до мого кабінету. Негайно.

У залі на секунду западає тиша. Машка кидає на мене такий співчутливий погляд, ніби мене везуть на ешафот, і тихо шепоче:
— Тримайся, Катрусь. Якщо що — твою долю в кавомашині я заберу собі.

Через дві хвилини я вже стою посеред його величезного, пахнучого дорогою шкірою та деревом кабінету. Серце калатає десь у п'ятках, а папка з річним звітом притиснута до моїх грудей як найнадійніший бронежилет. Данило спокійно заходить слідом, зачиняє важкі дубові двері і… я чую чітке, гучне «клац» врізного замка.

Усе, мені капець. Новий власник збирається мене ліквідувати за псування майна в новорічну ніч.

— Ну привіт, пташко, — Данило розвертається, знімає піджак і недбало кидає його на шкіряний диван. Потім повільно послаблює краватку — точно так само, як у ту божевільну ніч. Його очі сміються, хоча обличчя залишається суворим.

— Данило Андрійович! Пане Корсак! — я витягуюся по струнці «струнко», ледь не віддаючи йому честь. — Я… я не знала! Чесно! Це вийшло абсолютно випадково! Я готова відшкодувати вартість хімчистки сорочки! Або купити нову! Тільки не звільняйте мене, будь ласка, у мене кредит за фен не виплачений!

Він раптом тихо, низько засміявся. Цей оксамитовий баритон змушує мої коліна зрадницьки затремтіти. Данило підходить до свого масивного столу, висуває верхню шухляду й дістає звідти… білий, акуратно складений учетверо клаптик паперу. Мій фірмовий малюнок із кумедною пикою на тумбочці пентхауса.

— «Пташка полетіла, рятувати світ»? — цитує він мій ранковий шедевр, підходячи до мене впритул. Від нього пахне тим самим зухвалим парфумом, який три дні тому звів мене з розуму. — Знаєш, Катрусю, я зазвичай звик сам відпускати дівчат. А от тікати від мене о шостій ранку, залишаючи замість себе цей наскальний живопис — це пряме порушення субординації.

— Я… я просто не хотіла завдавати вам клопоту з ранковою кавою! — зухвало бурчу я, намагаючись зробити крок назад, але впираюся спиною прямо в зачинені двері.

Данило спирається долонею об двері прямо над моїм плечем, схиляючись так близько, що я бачу кожну маленьку ворсинку на його ідеальній щетині. Його погляд ковзає по моїх вилицях, де досі блищать залишки новорічного срібла.

— Блискітки так і не змила, аналітику? — тихо, майже інтимно шепоче він, і його гаряче дихання обпікає мені щоку. — Значить так. На роботі — ти зразкова підлегла. Але за кожну хвилину своєї ранкової втечі ти мені відпрацюєш надурочно. План зрозумілий?

— А якщо я не згодна на такі умови праці? — я сміливо задираю підборіддя, дивлячись у його темні, палаючі очі.

— А у тебе, пташко, немає вибору, — хижо посміхається мій новий бос, злегка торкаючись пальцем мого носа. — У нас із тобою довгостроковий контракт. Іди працюй. І готуй кошториси. Вони мені знадобляться вже сьогодні ввечері.

Я вилітаю з його кабінету з таким червоним обличчям, ніби мене щойно застукали за крадіжкою офісного сейфу. Машка, яка чекала на мене в коридорі, моментально підскакує:
— Ну що?! Звільнив?!
— Гірше, Маш... — стогну я, ховаючи обличчя в долонях. — Він змусить мене працювати надурочно.