Прокидаюся я від того, що мені в обличчя нахабно світить яскраве зимове сонце. Я солодко потягуюся під ковдрою і раптом втикаюся носом у щось дуже тверде, тепле й рельєфне. Точніше, у чоловічі груди.
Пам'ять повертається моментально, яскравими спалахами. Клуб. Лонг-айленд. Біла сорочка. Ліфт. Ліжко…
О боже мій. Я переспала з незнайомцем у новорічну ніч!
Я обережно, наче сапер на мінному полі, піднімаю голову. Данило спить як немовля — розслаблений, неймовірно красивий, із трішки розпатланим волоссям. Одна його велика рука все ще по-хазяйськи, важко лежить на моїй талії, притискаючи мене до себе. Паніка починає повільно, але впевнено закрадатися в мою голову. Внутрішній голос моєї мами-вчительки влаштовує справжню істерику: «Катерино! Що це таке?! Пристойна дівчина ніколи не залишається на сніданок після такого!».
Я акуратно беру його руку за зап'ястя і сантиметр за сантиметром зсуваю її з себе. Данило щось бурчить уві сні, перевертається на інший бік, але не прокидається. Хутко, наче японський ніндзя, я вислизаю з ліжка.
Моє маленьке чорне плаття самотньо лежить на підлозі біля стіни. Поруч валяються сріблясті туфлі на шпильці. Я швиденько, ледь дихаючи, натягую на себе одяг, босоніж пробираюся в просторий коридор і знаходжу своє зимове пальто. Так, треба тікати, поки він не прокинувся і не почалися ці незручні ранкові розмови в стилі «ну, як тебе звати, чим займаєшся і які в нас плани». Нехай це залишиться красивою, гарячою новорічною казкою!
Уже біля самих дверей я помічаю на дзеркальній тумбочці фірмовий блокнот і дорогу ручку. Моя творча натура та гени тата-гумориста не витримують. Я вириваю папірець і швидко пишу розмашистим почерком:
«Дякую за сорочку і за найкращий Новий рік! Ти супер. Але мені пора рятувати світ. Пташка полетіла!»— і знизу малюю кумедну пику в новорічній шапочці.
Я тихенько прочиняю важкі двері пентхауса, вислизаю в коридор і буквально залітаю у ліфт. На душі трішки лоскотно, весело й шалено цікаво. Новий рік почався просто неймовірно яскраво!