Розділ 12

– Тебе це більше не стосується, – кажу холодно. – Чого прийшов? 

– Уляно, я помилився. Я хочу бути з тобою! – робить крок до мене, а я крок назад. Як же він мене дратує! Невже реально думає, що я прийму його після всього, що почула і побачила? 

– А як же твоя дитина? – питаю сердито. 

– Я не впевнений, що вона моя! Тільки-но можна буде, зроблю тест ДНК! – випалює. 

Ну що ж, у цьому весь Денис. Він не чоловік… Шкода, що зрозуміла я це так пізно. 

– Тобі не варто приходити сюди та шукати зустрічі зі мною! – кажу сердито. – У мене нові стосунки й мій хлопець дуже ревнивий!

– Хто він? – Денис відкрито дратується, а я розумію, що треба закінчувати цю розмову.

– Не твоя справа! Якщо будеш мене переслідувати, напишу заяву в поліцію! – ціджу. – Забирайся, Денисе! Я більше тебе не кохаю!

На щастя, він не наздоганяє і дає мені можливість зайти в під'їзд. Я не відчуваю болю, пов'язаного зі зрадою. Серце не болить. Мені образливо просто, що стільки часу віддала цьому ідіоту. 

Коли повертаюсь у квартиру, Ніки ще немає. Вмикаю чайник і чекаю, поки він закипить. Встигаю приготувати дві чашки ароматного зеленого чаю, коли на кухні з'являється подруга.

– Краєвський підкинув? – усміхається і сідає поруч.

– Ага. Ще й Дена зустріла біля під'їзду, – кажу, а Ніка починає кашляти, тому що саме в цей момент пила свій чай. 

Доводиться розповісти їй все, і про Краєвського також. У Ніки багато запитань і власних думок, але й у мене вони є. Хочу знати, чому вона не розповіла мені про Арсена. 

– Та нічого розказувати! – зітхає. – Ми познайомилися, коли я тільки почала працювати в цій компанії. Арсен мені одразу сподобався. Я справді думала, що він не такий, як усі. Ми переспали… кілька разів, а потім він мене кинув. 

– Мені шкода, – кажу співчутливо і кладу руку на плече подруги. 

– А мені – ні, – бурчить. – Козли вони всі – і крапка! Як твій колишній! Бачте, повернути тебе хоче! А сокирою поміж очей не хоче?

– А ти жорстока, Ніко, – усміхаюсь.

– Він на це заслуговує! – сама усміхається. – Ти ось що зроби – нацькуй на нього Краєвського! А що? Він типу твій хлопець, от і нехай захищає від приставучих колишніх! Ти ж страждаєш від його Аврорки! 

Бачу, що Ніку понесло. Я надто добре її знаю, і навіть якщо подруга запевняє, що все у неї чудово, я-то бачу, що все зовсім не так. Впевнена: Арсен їй подобався, а потім розбив серце. Мені шкода Ніку, адже вона рідко закохується, так само як і я. 

Сьогодні лягаю спати раніше, тому що завтра на мене чекає шопінг. Треба купити сукню, зробити зачіску та макіяж. Хочу бути гарною поруч з Тимофієм. Принаймні не гіршою за Аврору, яка вважає себе королевою краси. 

У суботу до обіду ми з Нікою штурмуємо всі модні магазини. Вчора я вважала, що сама буду дуже прискіпливою у виборі вбрання, а сьогодні розумію, що ні. Ніка навіть мене перевершила. І те їй не те, і колір не підходить. 

Сукню ми таки обираємо, коли сходимось на одній. Вона блакитного кольору, довжиною до колін і з широкими лямками. Начебто і просто, але разом з тим доволі гарно. 

Далі – зачіска та макіяж. Цим займається сама Ніка, тому мені трохи спокійніше. Немає сил три години мучитись у салоні краси. 

Волосся вирівнюємо, і тепер воно значно довше, ніж зазвичай. Макіяж робить моє обличчя більш виразним, а очі – більшими. 

– Ти красуня! – усміхається Ніка. – Покажи їм всім, де раки зимують! 

– Я спробую, – хмикаю. 

Рівно о шостій залишаю квартиру, а тоді й будинок. Не люблю високі підбори, але Ніка змусила мене взути туфлі, тому доведеться помучитися. 

Автомобіль Краєвського вже чекає біля під'їзду, і коли роблю кілька кроків до нього, двері з боку водія відчиняються, і на вулицю виходить Тимофій.

Сьогодні він трохи інший, ніж я звикла його бачити. У світлих джинсах і білій футболці Тимофій наче разом з костюмом скинув кілька років. 

– Привіт! – він уважно мене розглядає і, здається, залишається задоволеним. 

– Привіт! – відповідаю. 

– Готова їхати? – питає так, наче до кінця не вірить, що я погоджуюсь на це.

– А ти готовий? – перепитую. Мені здається, що зовсім ні, але Тимофій киває і відчиняє для мене двері. 

– Буде непросто, – говорить, коли сідаю в салон. – Ти, головне, мовчи. Я сам говорити буду. 

– Хочеш, щоб я вдавала з себе німу? – фиркаю. 

– Непогана ідея, – хмикає. – Шкода, що, знаючи твій запальний характер, сподіватися на диво не варто. 

Зовсім не дивуюсь, коли бачу розкішний дім за містом. За високими воротами величезна територія та білосніжний красень, як з картинки. 

Вкотре переконуюсь, що Краєвський дуже багатий і така дівчинка, як я, точно не пара йому. Мабуть, так і родичі його думають, які дочекатись не можуть, коли спустять мене з небес на землю.

– Все добре? – питає Тимофій, коли відчиняє двері і подає мені руку.