Розділ 9

– Оце Краєвський утнув, Улько! – регоче Ніка, коли розповідаю їй, як я їхала сьогодні додому. – Уявляю вираз обличчя твого тата! 

– Мені щось зовсім не смішно, – бурчу. – Треба ще до тата зателефонувати та пояснити все. 

– Та що тут пояснювати?! – фиркає подруга. – Скажи, що у тебе нарешті з'явився справжній чоловік. Татко буде в захваті.

– Ага, справжній чоловік, – бурчу. – Який запропонував мені фіктивні стосунки. 

– Ну так цього твій татко не знає, – усміхається Ніка. – До речі, я сьогодні спостерігала за тобою і Краєвським. Ти знаєш, ви чудово дивитесь разом. У нього гарне тіло і зад… Хоча в цих звичайних штанах важко сказати, який він у нього. От би в джинсах нашого красеня побачити… 

– Одвічна тема: Ніка і чоловічі зади, – регочу, а подруга б'є мене подушкою по голові. Люблю такі моменти. І Ніку люблю. Вона завжди вміє підняти настрій. 

Поки подруга в душі, я таки наважуюсь набрати тата. Поки слухаю довгі гудки, дуже сподіваюся, що він зайнятий і не відповість, але, як завжди буває, мої мрії мріями й залишаються.

– Розказуй! – випалює без привітань. 

– Та що розказувати? – бурчу. – Ми з Тимофієм зовсім недавно разом. Він мій бос і просто хороша людина. 

Так, головне – не переборщити, а то тато одразу розкусить мою брехню! 

– Отже, роман на роботі? Щось подібне у тебе вже було, – невдоволено говорить тато. – Ти впевнена, що він не такий, як Денис? Може, мені варто приїхати та поговорити з ним? 

– Ні! – випалюю і швидко додаю. – Тату, Тимофій не такий! Не варто поки що втручатися у наші стосунки. Ти можеш його налякати!

– Ти серйозно? – фиркає тато. – Що ж він за чоловік такий, якщо боїться батька своєї дівчини? 

– Тимофій не боїться, просто… 

– Телефоном він здався мені нормальним та адекватним, – додає тато. – Добре, я не буду втручатися, але ти пообіцяй мені бути обережною, щоб не було, як з Денисом! Чула мене? 

– Чула, татку! – нарешті можна видихнути. – Я люблю тебе!

– А я тебе! – зітхає якось втомлено. – Передавай привіт божевільній подрузі! Давно не чув її голосу. 

– Сказати, щоб набрала тебе? 

– Навіть не думай! – кричить тато, а я усміхаюся. – Минулого разу вона розповідала про те, як шукає собі ідеального хлопця. Здається мені, що з таким характером, як у неї, зробити це буде важко. Я сам інколи її боюсь. 

Наша розмова переходить на іншу тему, і стає спокійніше. Попрощавшись з татом, можу спокійно піти в душ і лягати спати. Завтра мене чекає не менш напружений день, і дуже сподіваюся, що більше ніхто з родичів Краєвського не заявиться в офіс, щоб мене побачити. 

Наступного ранку на мене чекають обіймашки з унітазом і проклинання усього на світі. Єдине, що тішить: токсикоз мучить мене тільки зранку, а впродовж дня усе відносно добре. 

Коли взуваю босоніжки та збираюся залишати квартиру, на телефон приходить повідомлення від Краєвського. Читаю його і кілька разів кліпаю очима. 

– Що там? – Ніка зацікавлено заглядає мені через плече і радісно випалює. – Тіма приїхав! 

– Якого біса він припхався? – після токсикозу у мене жахливий настрій і не менш жахливе самопочуття. Мені не вдалося навіть чаю випити, тому що нудота до кінця не минула, і тепер хвилююсь, щоб не вивернути вміст шлунка в дорогу тачку Краєвського. 

– Дотримується вашої легенди! Молодець! – радіє Ніка. – Біжи до свого принца, а я – на автобус!

Чесно кажучи, я б з радістю помінялася з нею місцями, але, на жаль, це неможливо. Залишаю квартиру і, поки їду ліфтом вниз, ще раз себе оглядаю. Вузькі світлі джинси, біла блузка і босоніжки на підборах. Волосся зібрала у високу зачіску, а кілька пасм залишила спадати на плечі. 

Штовхаю важкі вхідні двері й різко завмираю, коли бачу Краєвського у всій, як то кажуть, красі… Він стоїть поруч зі своїм автомобілем, а в руках букет білих троянд. 

Ну просто принц.

Мабуть, Ніка дивиться на все це через вікно і плескає в долоні. Скоро буде ціла ода про те, який Краєвський класний.

І найгірше у всій цій ситуації те, що Ніка матиме рацію. Тимофій дійсно може бути чудовим хлопцем. Тільки… не в моєму випадку.

– Навіщо це? – питаю, коли він передає мені букет.

– Дотримуємось легенди, Уляно. Сідай, поїхали! – Краєвський навіть двері для мене відчиняє і чекає, коли сяду всередину. – Ти в нормі? Не захворіла? 

Він уважно мене розглядає, а я розумію, що навіть тонна макіяжу не врятує від мого змученого вигляду. 

– Не виспалась просто, – кажу, і Краєвський начебто вірить. Зачиняє двері та сідає за кермо. 

Їдемо мовчки, а я час від часу вдихаю аромат квітів і не можу повірити, що Тимофій їх мені купив. Без цього однозначно можна було обійтися, але все ж таки приємно. 

– Як минула розмова з татом? – питає Краєвський, коли автомобіль зупиняється на світлофорі. 

– Нормально. Пообіцяв приїхати, якщо образиш. А він може виконати свою обіцянку, – хмикаю.