Розділ 8

– Вам тут що, медом намазано? – цідить невдоволено, і вперше я його підтримую. Таке враження складається, що родичі Краєвського будуть ходити сюди нескінченно. 

– Можливо. Я ще не визначився, – Тарас розглядає мене таким поглядом, що недобре стає. Він значно ширший за брата в плечах, і риси обличчя більш жорсткіші. 

– Уле, повертайся до роботи, а ти… ще щось хотів? – холодно питає Тимофій, а я розумію, що до роботи не повернусь, адже спостерігати за ними значно цікавіше.

– Поганий ти хлопець, якщо змушуєш свою дівчину працювати. Правда, Уляночко? 

–  Вона тобі не Уляночка! – гиркає Тім і робить крок до брата. – Вали звідси. У мене багато роботи. Хочеш більше дізнатися про мою дівчину, зробиш це в суботу. 

– Обов'язково, – Тарас задоволено усміхається, адже зміг таки дістати брата, а тоді підморгує мені та нарешті йде. 

Краєвський проводжає його злим поглядом і, здається, видихає тільки тоді, коли за Тарасом зачиняються двері ліфта. Він розвертається, щоб піти у свій кабінет, але моє запитання його зупиняє. 

– У тебе погані стосунки з братом?

– Жахливі, – сердито випалює. – Повертайся до роботи. 

Тимофій гримає дверима, а мені кортить показати йому язика. Я не здивована, що між братами такі стосунки. Обоє, як ті півні – наввипередки хочуть показати, хто кращий. Чомусь саме така думка у мене склалася після цієї сутички. 

Сьогодні у Тимофія ще кілька зустрічей, але, на щастя, більше ніхто з його родичів не надумав прийти, щоб мене побачити. Працюю собі спокійно, рахуючи хвилини до закінчення робочого дня, але коли годинник показує шосту вечора, Краєвський не дає мені піти непомітно. 

– Куди зібралася? – бурчить невдоволено. Розумію, що хороший настрій до нього так і не повернувся, тому намагаюсь тримати язика за зубами.

– Додому. Робочий час закінчився, – кажу стримано.

– Я тебе відвезу, – заявляє Тимофій і прямує до ліфта, а мені нічого не залишається, як піти за ним. 

– Навіщо? – питаю, коли двері зачиняються. 

– Для всіх ти моя дівчина. Потрібно дотримуватися легенди, – пояснює, сховавши руки в кишені штанів. 

В принципі, він має рацію. Легенди дотримуватись треба, але мені щось зовсім не хочеться, щоб всі робітники компанії побачили нас разом. Завтра хіба що лінивий не буде обговорювати нашу пару. 

Коли залишаємо ліфт, Краєвський пропускає мене вперед, а тоді несподівано бере мою руку у свою і переплітає наші пальці. Здивовано на нього витріщаюся, а він тільки усміхається ледь помітно. 

Так і йдемо через фоє до виходу, і погляди присутніх змушують мене бентежитись. На вулиці одразу помічаю Ніку, яка чекає на мене. Та коли проходимо повз, у неї така широко усмішка з'являється на вустах, що є побоювання щодо цілісності її губ. Ще розірвуться від щастя. 

Тимофій відчиняє для мене двері свого позашляховика і чекає, поки сяду всередину. Коли роблю це, зачиняє двері та обходить автомобіль. Поки сідає за кермо, дістаю з сумки телефон, тому що прийшло повідомлення. Зовсім не дивуюсь, коли бачу, що воно від Ніки.

“А він гарячий, подруго. Тобі шалено пощастило.”

– Що там пишуть? – голос Тіма лунає над самим вухом. Та лякає мене не це… Він дивиться на екран мого телефону, тому доводиться швидко його заблокувати.

– Чужі переписки читати негарно! – випалюю і відчуваю, що починаю червоніти. Дуже сподіваюся, що він нічого не прочитав, але, як часто буває, дарма.

– Ми ж не чужі, Уляно, – усміхається, а очі блищать, як у кота. – До того ж мені приємно, що твоя подружка вважає мене гарячим. А що скажеш ти? 

– Скажу, щоб ти їхав нарешті! – ціджу сердито й одночасно збентежено. 

Тимофій знову усміхається і нарешті рушає. Як ідіотка витріщаюся на його вправне водіння автомобілем і пальці, які обхопили кермо. В якийсь момент розумію, що починаю божеволіти. Мені не може подобатися цей пихатий півень. Отже, це все через брак чоловічої уваги.

– Скажеш свою адресу, чи так і будемо їхати в нікуди? – питає через кілька хвилин від початку поїздки.

– Ой, точно! – випалюю і диктую адресу. 

Знову замовкаємо на кілька хвилин. Рівно до того моменту, як мій телефон починає дзвонити. Бачу, що це тато, і хочеться стогнати від абсурдності цієї ситуації. Не хочу говорити з ним, коли Краєвський поруч. Та якщо не відповім, він може і сюди приїхати. Це значно гірше. 

– Слухаю, тату… 

– Як ти там, доню? Тримаєшся? – чую його стурбований голос. 

– У мене все добре, – кажу і кошусь у бік Тимофія. Він мовчить й однозначно слухає мою розмову. Краще б музику якусь увімкнув.

– Точно? А чого голос такий сумний? Досі сумуєш за цим ідіотом? – кричить тато, а я шкодую, що у мене такий хороший динамік у телефоні. 

– Звісно, ні! – бурчу і лише рота відкриваю, щоб вигадати щось і закінчити цю розмову, але тата несе швидше, ніж я беру ситуацію під свій контроль. 

– Так я тобі й повірив! – фиркає тато. – Я говорив з Денисом. Не втримався. І знаєш, що він мені сказав? Що досі тебе кохає, уявляєш? Ганчірка, а не чоловік! Дитину зробив одній, а кохає іншу! Кінокомедія!