Розділ 4

Минуло три тижні

Повільно обходжу поглядом усіх присутніх у коридорі та голосно ковтаю слину. Як же я хочу прокинутися від цього кошмару і розсміятися вголос. Це просто не може бути правдою! Ну яка вагітність?! 

Спостерігаю за тим, як майбутні мамочки погладжують свої животики й так мило при цьому усміхаються, що у самої клубок стає у горлі. Не уявляю себе з отакенним животом і вагітною в принципі. 

Але сьогодні зранку тест показав дві смужки – і моє життя ще раз різко перевернулося. Ніка записала мене до свого гінеколога, і тепер я тут, практично не дихаю і чекаю на свою чергу. 

– Павлова! – у коридор виглядає молода медсестра, а мене наче током б'є від власного прізвища. Підводжуся на ноги й дуже сподіваюся не гепнутись без свідомості просто тут. 

Спочатку лікарка років сорока розпитує про моє самопочуття, а тоді відправляє на УЗД. Остання надія на те, що я не вагітна розвіюється в той момент, коли лікарка показує мені білу цятку на моніторі та заявляє, що це – моя дитина. 

Схоже, та ніч з незнайомцем дала свої результати. І що мені тепер робити? Де шукати батька дитини? А чи варто взагалі його шукати? Не думаю, що татусь зрадіє своєму майбутньому батьківству. 

Залишаю поліклініку з клаптиком паперу у руках, на якому лікарка написала назву вітамінів, які я повинна пити. Сідаю на першу вільну лавку, яку бачу на своєму шляху, і дістаю телефон. 

– Ну що там? Фальшива тривога? – випалює Ніка, а мені хочеться плакати.

– Я вагітна, Нікусю, – схлипую. 

– От блін, – зітхає подруга, але, на відміну від мене, швидко опановує себе. – Ти там не розкисай, чуєш? Ми обов'язково щось вигадаємо!

– Я не буду позбуватися від цієї дитини! – з жахом випалюю. 

– Ти що, дурна? – злиться Ніка. – Ніхто і не каже її позбутися! Це ж моя хрещениця чи хрещеник буде! 

– А що ти пропонуєш? – питаю. 

– Не знаю поки. У мене обідня перерва скоро. Приїдь до офісу, там кафе через дорогу є. Чекай на мене там. 

Погоджуюсь на все, що говорить Ніка, тому що саме у неї зараз твереза голова і ясний розум. Бо я наче п'яна, хоча й не пила нічого з того вечора у клубі. Все ще не можу повірити у те, що незнайомець зробив мені такий сюрприз. Він-то живе собі далі та радіє життю, а що робити мені? 

Рівно через двадцять хвилин заходжу у кафе і займаю столик біля вікна. Розглядаю високу будівлю компанії, де працює Ніка, і згадую, що завтра у мене співбесіда тут. Подруга змогла домовитися щодо вакансії помічниці гендиректора. Тільки тепер я не знаю, як бути, адже вагітність перекреслила всі мої плани та бажання. 

– Ну що там? Жива? – питає захекано Ніка і сідає навпроти мене.

– Угум, – бурчу. – Що тепер робити, Нікусю? 

– Нічого, – заявляє подруга, а я здивовано на неї витріщаюся. – Влаштовуєшся на роботу і працюєш до народження карапуза. А там видно буде. Ти ж не одна. У тебе я є і рідні. Якось прорвемось. 

– А як щодо батька дитини? Було б правильно його знайти та розповісти про вагітність.

– І як ти збираєшся це робити? Ти ж його не пам'ятаєш, – хмикає Ніка. – В принципі, є ще шанс зустріти його у компанії, але він мізерний. Тому дуже на нього не сподівайся. 

Ніка має рацію. Я взагалі не знаю, як виглядає мій незнайомець. Не варто сподіватися на те, що саме він мене впізнає. Мабуть, як і я, нічого не запам'ятав. 

– Завтра о дев'ятій у тебе зустріч з генеральним. Будь готовою до того, що він мудак ще той. За останній місяць трьох помічниць звільнив, – заявляє Ніка.

– А інших вакансій там немає? Щось не дуже мені до нього хочеться, – бурчу. 

– Є, але платять там мало. Краєвський – мудак, але щедрий. Сама зрозумієш, коли він озвучить тобі суму зарплати, – хмикає Ніка. – Ну все, мені треба бігти, а ти тримайся! Не час розкисати, мамочко.

– Дуже смішно! – показую Ніці язика, а вона регоче на все кафе. 

Все-таки я вдячна їй за підтримку. Паніка трохи відступила, і я почала миритися з тим, що скоро стану мамою карапуза. 

Допиваю свій чай і залишаю кафе. Назад збираюсь їхати автобусом, тому що таксі – це занадто дороге задоволення. Особливо зараз, коли я без роботи. 

Зупинка громадського транспорту через дорогу, тому чекаю, поки загориться зелене світло на світлофорі, і сміливо ступаю на перехід. Встигаю зробити тільки кілька кроків, коли помічаю, що водій чорного позашляховика, наче божевільний, мчить на мене. Він що, сліпий?! 

Розумію, що ось-ось мене розмаже по асфальту, і навіть вагітність перестає хвилювати. Тут проблеми серйозніші з'явилися… 

Ще й, як на зло, ноги не слухаються, тому стою посеред дороги, очікуючи на свою смерть. Прикриваю обличчя руками та чую свист шин по асфальту. Минає кілька секунд, а я досі жива…

Чую, як гримають двері, а тоді чоловічий голос змушує мене різко підняти на нього очі.

– Ти ідіотка? Жити набридло?! 

Кілька разів кліпаю очима і розглядаю високого брюнета, який, своєю чергою, похмуро дивиться на мене. У нього гарні очі та фігура підтягнута. Модний і явно дорогий костюм, а на зап'ясті годинник  відомої фірми. Однозначно бізнесмен.