Розділ 3

Поговоривши з Нікою, вирішую не їхати сьогодні за речами. Телефон також не вмикаю, тому що буде спокуса набрати Дениса і відправити в далекі далі. Краще при зустрічі це зроблю. 

Сьогодні зовсім немає сил щось робити, тому лягаю спати та дуже сподіваюся, що завтра буде краще, ніж сьогодні. 

Прокинувшись наступного ранку, бреду у ванну кімнату і привожу себе у порядок. Сьогодні мені набагато краще і голова не болить. Ніка готує мені каву і навіть яєчню підсовує під ніс. Вона у мене справжня чарівниця. Люблю її шалено. 

– У мене сьогодні побачення, – заявляє, попиваючи каву. – Сподіваюся, Коля виявиться нормальним мужиком і я не розчаруюся, як стається зазвичай. 

– Як давно ви знайомі? – цікавлюся. 

– Тиждень, – хмикає подруга. – У магазині познайомились, коли я вино обирала. Виявляється, Коля знається на алкоголі. Допоміг мені. 

– Успіху тобі, – усміхаюсь. У Ніки схожа історія з моєю. Кілька місяців тому розійшлася з хлопцем, з яким зустрічалася ще з універу. Тепер шукає йому заміну, але не може знайти. – А я до Денчика поїду. Треба речі забрати. 

– Тримайся, подруго! Я з тобою! – Ніка плескає мене по плечу, а я тільки зітхаю. Так, підтримка мені не завадить. 

Оскільки як весь мій одяг все ще у квартирі Дениса, доводиться позичити у Ніки джинси та футболку. На ноги її кроси – і готово! Вмикаю телефон, щоб таксі викликати, і повідомлення сиплються одне за одним. Краєм ока бачу, що Ден телефонував, але повністю це повідомлення ігнорую. Зате відкриваю те, що від тата прийшло. Здається, він також мене загубив. 

Сідаю у салон таксі й, поки їдемо, вирішую з татом поговорити. Чує мій зад, що він уже в курсі того, що сталося. 

– Ти можеш щось мені пояснити? – кричить у слухавку, а я морщусь. – Чому Денис говорить, що ви більше не разом?

– Тому що він зробив дитину своїй секретарці, – бурчу і ловлю на собі зацікавлений погляд водія таксі. 

– Що? – здається, у татка шок. – Я відірву йому голову!

– Краще відірви дещо інше, – хмикаю. 

– Дуже смішно, – фиркає. – Де ти зараз? Я до тебе від учора додзвонитись не можу! Ти хоч тримаєшся там? Дурниць не наробила?

– Ти за кого мене маєш? – випалюю ображено і згадую свого незнайомця. – Я ж не ідіотка дурниці робити!

– От і добре, – видихає тато. – Повертайся додому сьогодні. Я вигадаю щось. Роботу тобі знайду. 

Оце вже ні! Додому я не повернусь! Мій татко живе в іншому місті, а їхати туди у мене жодного бажання немає. Я його дуже люблю, але мене дратує бажання рідних контролювати кожен мій крок. 

Коли приїхала сюди навчатися, зовсім інше життя розпочалося. Тепер додому тільки в гості, і то ненадовго. 

– Я у Ніки поживу деякий час. Вона обіцяла допомогти з роботою. 

– У Ніки? Інколи я її боюсь, – зітхає тато, а я закочую очі до неба. Чомусь він вбив собі в голову, що моя подружка несповна розуму. І з чого він це взяв? Не розумію.

– А я її люблю, – усміхаюсь. – І тебе люблю. Все буде добре, татку.

– Дуже на це сподіваюсь, – бурчить. – Тільки ти обережною будь і тримайся якомога далі від усяких ідіотів. 

– Як скажеш, – швидко погоджуюсь. – Денчика мені вистачило. Тепер для себе жити буду!

– Ну-ну, – тато зовсім мені не вірить.  – Передавай привіт своїй божевільній подрузі!

– Передам! А ти нашим передавай! Як буде можливість, обов'язково приїду, – кажу.

– Ловлю тебе на слові, – говорить тато, і ми прощаємось. 

Після розмови з ним настрій трохи піднімається. Все-таки добре, що все сталося саме так. Та дівчина завагітніла, і тепер я знаю, з ким жили весь цей час. Страшно навіть уявити, що було б, якби ми таки одружилися, а потім я дізналася про зради. 

Коли таксі зупиняється біля під'їзду, одразу помічаю BMW Денчика, отже, мій колишній вдома. Поки їду ліфтом на дванадцятий поверх, намагаюсь зібратися. Не хочу, щоб він бачив, як мені боляче. Все-таки стільки часу я на нього витратила, а тут такий облом…

Зупиняюсь перед дверима і вагаюсь, як краще їх відчинити. Своїми ключами чи у дзвінок подзвонити.

Обираю другий варіант, тому що треба змиритися, що тут я востаннє, і залишити ключі. Натискаю кнопку дзвінка і чекаю, коли ж цей козел відчинить мені двері. 

Коли ж вони таки відчиняються, зовсім не очікую побачити на порозі не Дена, а його вагітну подружку. Відкриваю рота, щоб привітатися, і різко закриваю. 

– За речами прийшла? – переможно усміхається Люда. – Давно час. 

– Ага, за речами, – відповідаю і помічаю Дениса у коридорі. – Привіт, Денчику! Впустиш мене, чи так і будемо на порозі розмовляти? 

Люда відступає вбік, і я таки заходжу всередину. Відчуваю, збори заберуть у мене багато сил. Та я впораюсь. Головне – пам'ятати, що я нічого не втратила. Навпаки, тепер у мене зовсім інше життя розпочнеться. 

А козел Денис буде няньчити карапуза і змінювати підгузки. Мені вже цікаво, на скільки часу його вистачить і коли на заміну Людочці з'явиться нова коханка.