Глава 10

Дарія Кардаш

Після атракціонів Ренат нас усіх повів у закусочну на пізній обід. Тобто як, у закусочну... У цього закладу із закусочною стільки ж спільного, скільки у мене з подіумною моделлю.

Шикарний, стильний заклад. Справжній ресторан. Тільки меню «просте». Піца, паста, равіолі. 

Ренат так його назвав - італійська закусочна.

Мені було ніяково погоджуватися. І так уже... Я себе подумки знову і знову сварила, що не розрахувала по парку атракціонів. Як тільки могла не припустити, що Алішка, побачивши розмаїття атракціонів, забуде про домовленість. Їй же й чотирьох немає...

Але Ренату не відмовиш. Ось якось уміє він так поводитися, так усе подавати, що просто не можеш цього зробити. І при цьому не почуваєшся якоюсь нужденною прохальницею.

Поруч із Ванею я себе так завжди й почувала. Щоразу, коли давав мені гроші навіть на продукти. Що вже казати про щось для мене чи Алішки.

Як ти могла опинитися в такій ситуації, Дашо?

- Результат ДНК-тесту прийшов. Ваня дуже засмучений, що його підозри не виправдалися. А вже свекруха... Можу собі тільки уявити, як вона рве і метає. Адже так мріяла, щоб виявилося інакше, - мені ось прям дуже важливо було йому це сказати. Не знаю, чому. Тобто знаю. Те його запитання. Це так? Чомусь саме в очах Арманова найбільше хотілося бути такою, яка я і є, а саме - порядною.

- Це тільки початок, Даш. Уяви, як вони засмутяться, коли закінчаться судові засідання і Івану доведеться аліменти платити і спільно нажитим ділитися, - промовив Ренат, - Хоча, це вже дрібниці. Головне він уже втратив. 

Ми застигли очі в очі. У його карих було щось таке... Від чого по шкірі мурашки. І в животі трепет. Метелики?

- Сім'ю. Узяв і просрав по тупості, - задумливо й сумно додав Арманов.

Дивився в простір. Сліпо так. Немов би бачив не дітей навпроти і не жвавий зал закусочної, а щось із минулого.

Сумує все ж за колишньою дружиною. І мені допомагає з цієї ж причини. Тому що «друзі по нещастю». Він сам так сказав, Дашо. А ти що?

Знову згадала той свій спалах бажання сподобатися йому. Бажання і впевненості, що зможу це зробити. Ось, схудну і зможу.

Ага, звісно.

Слухай, а що тобі не так, а? Цей чоловік для тебе зробив за п'ять хвилин більше, ніж майже колишній чоловік за вісім років. Тому що з Ванею ти ніколи себе не почувала так, як із Ренатом. Не відчувала прийняття. У тобі завжди було щось не так. Чогось не вистачало. Щось треба було поліпшити, змінити, доопрацювати.

Будь вдячна вже за це. 

За дружбу? Даремно, виходить, ти в неї не віриш, так?

І взагалі, ось ці ось твої відчуття... Вони викликані якраз тим, що ти раніше прийняття не відчувала! 

Жодної симпатії. Ти тільки п'ять хвилин тому від чоловіка пішла. Точніше він тебе вигнав. Хіба може в такій ситуації...

- Ренате, я ще раз хочу тобі сказати спасибі за твою допомогу. Я просто не знаю, що б робила...

- Досить, Даш, - велика й гаряча долоня накрила мою і злегка стиснула. - Я радий тобі допомогти. Тобі й Алішці. Мені це приємно.

А в мене серце часто-часто почало стукати. І жар по всьому тілу розігнався. Просто тому, що Ренат мене за руку взяв.

Прийняття, так, Дашо? Тільки в ньому справа?

Яка ж ти дурепа.

- Все одно... Особливо з тим, що він на тебе працює. Це ж усе так некомфортно, напевно...

Господи, Дашо, просто замовкни! Закрий рота. І наступного разу відкривай тільки після того, як перевіриш, чи законнектився язик із мозком знову. І жодною секундою раніше.

А Арманов повільно розтягнув губи в усмішці.

- Хочеш, щоб я його звільнив?

- Ні! Що ти? Ні, звісно. Я навіть не думала про це. І ніколи б не стала просити. Знаєш, мститися, це не моє взагалі. Все, чого я хочу...

А чого саме ти хочеш, Дашо?

- Щоб все якомога швидше залишилося в минулому. 

- Правда? - якось дивно подивився на мене.

Правда, Дашо?

Тоді, в ту хвилину я навіть не хотіла ось цього ось, щоб Ваня приїхав до мене, яка схудла і погарнішала, благати про прощення і возз'єднання. Я й справді відчувала, що хочу просто щоб усе це закінчилося.

Жити далі. Алішку ростити. А ще...

- Так.

Ренат усміхнувся ширше. А руку мою так і не відпустив. І ось якось...

Не знаю, всередині мене знову оселилося щемливе трепетне відчуття. Нерозумно, так. Знаю. Але якби знала, що на мене чекає вже завтра, то не сварила б себе, а насолоджувалася б цим відчуттям. Нехай навіть і швидкоплинним.

Незабаром Ренат нас з Алішкою додому відвіз. Вони з Макаром за прогулянку встигли і посваритися, і помиритися. А розлучалися найкращими друзями.

Що до нас... Ну, ми просто попрощалися. І все. І я подумала, що якщо це наша остання зустріч і я Рената більше не побачу.

Відсмикнула себе. Даш, згадай, яке в тебе життя. Згадай, що Ваня колись теж був хорошим. Або ти його таким бачила. Не важливо. І що не таким хорошим, як Ренат, теж не важливо. Але якби... Якби у вас...

Ренат Арманов - багатий бізнесмен. Якому доступно... Усе. Як думаєш, це вплинуло на його характер, на те, який він у стосунках. Якщо вже такий, як Ваня...

Тож, якщо ви не побачитеся - це на краще.

Дякую йому й так. За все.

Наступного ранку я зі здивуванням побачила на диплеї смартфона, що ввімкнувся, ім'я Вані.

- Що тобі треба?

- І тобі привіт, Дашо. А треба мені побачитися з донькою. Ти ж не будеш проти?

- Із донькою, так? Тепер Даша - твоя донька? А всього трохи більше тижня тому...

- Я хочу з нею побачитися. Скажи, куди і коли мені під'їхати?

Він має право. Подобається мені це чи ні, має. І що, якщо... Що, якщо Ваня коли-небудь зможе стати Алішці батьком? 

Ми домовилися на майданчику погуляти опівдні. Дивлячись як донька біжить до Івана, я плакати хотіла. Дуже. Але стримувалася. Не побачить він як я ридаю. І так уже.... Здригнулася, згадавши, як на колінах перед ним у передпокої стояла, благаючи не кидати нас...