Глава 8

З Ванею ми жили у квартирі, яка йому дісталася від бабусі по маминій лінії. Три кімнати, хороший ремонт, нова побутова техніка, простір. А зараз я і Алішка в маленькій однокімнатній квартирі в п'ятиповерховому будиночку з ще совковими меблями, старою газовою плитою, пральною машинкою, яка страшенно гуде, і краном, що капає у ванній кімнаті... 

Але, знаєте, що? Я в цій скромній квартирці почуваюся краще, ніж у колишніх «хоромах». 

Нікому критикувати мої «Бенедикти». Та і готувати їх немає для кого. Я обходжуся омлетом на сніданок. Алішка - кашкою, сирком, теж омлетом. І готувати три страви на вечерю теж - нікому. І критикувати їх... Що ось тут недосолено, а тут м'ясо занадто жорстке. І взагалі, у мами - все краще.

Немає за ким прибирати перманентний срач, випрасовувати сорочки, бо керівник відділу ж. Не дай бог, зморшка на тканині - що подумають, ага.

Удвічі менше готування, прання, посуду, прибирання...

І ніхто, ніхто ні в чому не дорікає. 

Але ж я так років сім жила. Тобто не прям так, як як в останні рік-два. Ні, звісно. Але якісь закиди, невдоволення, завуальовані приниження - це було завжди.

І як тільки я могла не розуміти? Не помічати? Або заперечувати те, що помічаю? Занадто зайнята була своїм коханням і спробами догодити йому - такому крутому, красивому, успішному. Довести, що я варта його кохання, хоч і «приїжджа манікюрниця».

Довела!

 - Мам, я не хочу в садочок, - хникала Алішка, - Я з тобою хочу!

У мене серце розривалося від сліз на її личку, але іншого виходу, окрім як її в садочок віддати, просто не було.

- Знаю, донечко. Але мамі потрібно працювати, розумієш? Грошики заробляти для моєї дівчинки.

Донька ридала, а я її тягнула в садочок. Скільки разів спостерігала таку картину з вікна, докоряла в цьому іншим і думала, що от сама - ніколи. А тепер...

- Не хвилюйтеся, Даріє, - говорила мені Олена, вихователька, - Звикне.

- Обіцяєте? - як дурепа запитала я.

- Ну, звісно. Я вже десять років працюю з дітками. Просто потрібен час. Друзів знайде і сама хотітиме в садочок ходити.

Йшла я звідти з важким серцем. Як пережити ці чотири години? У мене ще співбесіда на носі. Уже четверта. Знову буде «ми вам зателефонуємо», так? Тому що дитині тільки через два місяці виповниться чотири і я кілька років не працювала?

Я вирішила, якщо і це не вигорить, то все розглядаю роботу оператора кол-центру і менеджера з продажу. І ні, я нічого не маю проти цих робіт, чи будь яких інших. Просто там заробітна платня нижча, надзвичайно фіксований графік і доведеться вже точно всього з нуля вчитися.

Ввімкнувся телефон.

Телефонував Ваня.

Серце стиснулося, а потім звалилося вниз. По венах як окріп пустили. У мене на нього ось така реакція, так. Тому що кожен контакт із майже колишнім чоловіком - це нагадування про те, що моє життя зруйнувалося вщент. А ще він немов би підкреслював те, які жалюгідні мої спроби налагодити якусь подобу нового життя.

У тебе немає роботи, Дашо. На що ти будеш жити з дитиною? У борг?

- Алло?

- Коротше результат прийшов, - замість привітання. - Виходить, що ти не збрехала.

Я подумки видихнула. Боялася, що він якось підробить результат ДНК-тесту. І, так, у Вані не стільки влади і зв'язків. І близько ні, просто... Просто я аж надто сильно звикла до його здатності знову і знову вибивати землю з-під моїх ніг. А які відра помиїв би на мене вилилися, якби він якось зміг підробити результат ДНК-тесту - страшно уявити. Страшніше тільки щодо Алішки...

- Вибачень я не чекаю. Це все?

- Я, між іншим, по-людськи зателефонував поговорити. А ти знову...

- По-людськи? Зраджувати мене, принижувати, з дому вигнати і намагатися обмовити - це по-людськи?!

- Ясно, все!

Гудки.

Пішов ти, сволото!

Набрала адвоката, розповіла йому, що результат тесту готовий. Він мені, що якраз сам хотів дзвонити і повідомляти, бо запросив інформацію. А ще що він це обов'язково використає в суді. І що все буде добре.

А ще Ростислав Ілліч про Арманова нагадав. Бо асоціювався з ним. Те, що я кілька днів тому вирішила йому сподобається, змусило гірко посміхнутися.

Оце ти вигадала, Дашо. Ти явно була не в собі в той момент. Хоча, а хто б мене в цьому звинуватив?

З іншого боку... А з іншого боку я вже другий день не вечеряла. І не стримувалася, а просто не хотіла. Мені загалом було не до їжі якось. І ось, зараз відчувала, що штани начебто трішки вільнішими стали. А може це тільки так здавалося.

До салону пішла пішки. Не близько, але я встигала, а навіть квиток на автобус - теж гроші. А тому так, хоч погода, м'яко кажучи, залишала бажати кращого. Дрібний дощик, сиро. Січень, ага.

Салон мав доволі пристойний вигляд. Звісно, це не рівень бізнес-класу, в якому я працювала “до того як”, але я на таке й не замахувалася. Мені б просто роботу, яка дасть змогу квартиру винаймати, адвокату платити, Алішку годувати...

Зайшла всередину. 

- Добрий день, - сказала молоденькій, не старшій за двадцять років, дівчині-адміністратору.

Молоденькій, невисокій, витонченій і дуже красивій. Зовсім як я в її віці. І кавалери ж були. Причому зараз, дорослим поглядом, гідні. Гідніші за Ваню. Можливо, не такі яскраві, зате...

Як я його вибрала?

- Мене звати Дарія Кардаш, я прийшла на співбесіду на вакансію майстра манікюру...

- Добрий день, я вас проведу, - відгукнулася дівчина.

І провела в невеликий, але дуже затишний кабінет. Там на мене вже чекала Сніжана Прутко, власниця салону. Це була дуже доглянута жінка років сорока. Висока, струнка, з ідеально прямим каштановим волоссям до лопаток і тонкими рисами обличчя.

- Даріє, розкажіть про себе ...

І я почала розповідати. Сертифікати показали фотографії своїх робіт, які зберегла.

– Ви досить довго не працювали. Чому?

Знову це питання. І знову в мене впало серце. Несмілива, квола квіточка надії, що виросла десь всередині, зав'яла до біса.