Глава 7

Дарія Кардаш

Я просто не вірила, що це відбувається. Тому що так не буває. Принаймні, у мене так не було вже точно. Щоб хтось взявся вирішувати мої проблеми.... Тим більше, хтось чужий. В той час, як свої... Ніколи.

- Ренате Артуровичу, я навіть не знаю, як мені вам дякувати, - говорила я, коли ми виходили з кабінету Ростислава Ілліча, який відтепер вестиме мій шлюборозлучний процес і зробить це «зі знижкою» бо про це його попросив Арманов.

- У мене є кілька варіантів, - графічні губи сіпнулися в чомусь схожому на посмішку.  - Наприклад, можемо перейти на «ти». Я буду Ренат, а ти - Даша. Як на це дивишся?

Від погляду його карих очей - теплого й привітного, лід, що скував усе всередині мене одинадцять днів тому, немов би тріснув. 

- Добре.

- І поїхали пообідаємо. Не знаю, як ти, а я тільки снідав і капець який голодний.

Я погодилася і на це. Хотілося ще трішечки побути поруч із Ренатом. Поруч із людиною, яка ось так от просто взяла і допомогла мені. Просто так. Просто тому, що міг і захотів це зробити.

Ваня про свого боса завжди тільки погане говорив. Мудак, мажор, придурок, який чіпляється до кожної дрібниці. І я заочно відчувала до нього неприязнь... А ось як виявилося насправді.

У Рената новий і красивий, чорний позашляховик. З бежевим, шкіряним салоном. Я такі тільки в серіалах і соціальних мережах у блогерів-мільйонників бачила. 

- Прошу, - відчинив мені передні пасажирські двері.

Я аж сторопіла трохи. Ваня так ніколи не робив. Точніше, не ніколи... На початку наших стосунків, пам'ятається, було кілька разів, що він мені двері відчиняв і руку подавав. Але це швидко минуло. 

Одного разу я йому натякнула, що хотіла б галантних жестів, а він відповів, що ми не в дев'ятнадцятому столітті живемо. Пам'ятаю, як було прикро це чути, але я промовчала. Така дрібниця ж, так? Головне, що ми кохаємо одне одного...

У машині страшно до чогось торкатися. А тому я просто завмерла на сидінні, як бовван. 

- Пристебнися, Даш, - сказав Арманов, сівши за кермо.

Я майже злякано покосилася на застібку ременя безпеки. Господи, Дашо, він не кусається. Потягнула. Він не слухався від слова зовсім.

Хмикнувши, Арманов нахилився і, схопившись за застібку, потягнув його вниз. Наші обличчя опинилися зовсім близько. На відстані всього лише кількох сантиметрів одне від одного. Мене огорнув аромат його парфумів. Шкіра, деревина, хвоя. Насичений, терпкий, смачний. З тих, які хочеться вдихнути на повні груди. Карі очі зупинилися на моїх губах. Так, немов би він збирався...

Ренат пристебнув ремінь і випростався на водійському сидінні. Сам також пристебнувся і завів двигун.

А я...

А ти, Дашо, дурепа. Вирішила, що можеш сподобається такому чоловікові? На якій підставі, скажи, будь ласка? Якщо ти навіть своєму чоловікові...

Кабаниха. Жирна. Соромно по вулиці пройтися.

Слова майже колишнього чоловіка луною пролунали у вухах. І спогади - як я перед ним навколішки стояла на забрудненій сльотою підлозі передпокою, коли він сказав, що розлучається зі мною, як потім його мати нас з Алішкою з дому виганяла, як він звинувачував мене в тому, що Алішка не його донька, і як зробити тест ДНК змусив...

І все відчуття дива, магії, що виникло від вчинку Рената, миттю розвіялося. Ти себе в дзеркало давно бачила, а, Дашо? Тобі тридцять два роки, ти погладшала. На обличчі зморшки вже, пігментація і шкіра втомлена. Волосся тьмяне й по плечі. І одягнена абияк. Штани, мішкуватий светр, такий самий пуховик. Усе дешеве і старе, адже Ваня тобі грошей на одяг давав по-мінімуму та й навіть в іншому випадку...

Будь ти хоч у брендах, а фігура?

Мені Ваня про розлучення начальника розповідав. Я тоді, пам'ятається, знайшла його колишню в соціальних мережах. Ноги від вух, осина талія, мигдалеподібні зелені очі, вилиці-губи-трієчка. І їй на той момент двадцять чотири роки було. З Армановим різниця дванадцять років. Як думаєш, після такої яскравої дівчини він би міг звернути увагу на когось на кшталт тебе?

Нижче середнього зросту, вище середньої ваги, втомленої зовнішності? 

Отож-то.

Пожалів він тебе, Дашо. Як жаліють бездомного собаку добрі люди. І на цьому все. 

- Як там Алішка? - увірвався в мої сумні думки оксамитовий голос Арманова.

Красивий голос. І взагалі, він весь красивий. По-чоловічому, а не приторно як якийсь хлопчик-метросексуал. Мужній, з якоюсь особливою східною харизмою в зовнішності. Успішний. І, найголовніше, добрий. Не був би добрим, не допоміг би мені.

Що цій Лері було не так?

Зловивши погляд Арманова, я усвідомила, що сиджу по дурному витріщаюся на нього, як школярка на улюбленого співака. Відчула, що в обличчя немов би окропу хлюпнули. І дурепою себе відчула. От цілковитою!

- Алішка... А вона в садочку сьогодні перший день! Я ось уже за дві години маю забирати, - пробелькотіла я, дивом пригадавши, про що він питав.

- Оу, ну, супер. Встигнемо якраз. Я тебе відвезу.

- Слухай, Ренате, мені незручно... У тебе ж справ сила-силенна. І так уже стільки зробив…

- Справи я вирішу, Даш, - відгукнувся він.

На ресторан, у який мене привіз Арманов, я раніше навіть дивитися боялася. Тому що тут одна страва коштує стільки, скільки продукти на день. А вже люди, які в таких місцях харчуються...

Ой, а коли я взагалі востаннє їла десь окрім дому, не рахуючи кави з Кірою та Ритою на вулиці? Так і не згадати... Ваня в якийсь момент став противником ресторанів. Навіщо гроші витрачати, якщо я можу вдома готувати?

Промайнула думка - мене не пропустять. Тут же явно якийсь дрес-код. А я, м'яко кажучи не дуже підходжу…

Але пропустили. Юна і довгонога фея-хостес навіть на мене не подивилася. Щосили вона посміхалася Ренату. Ще б пак. 

- Давай допоможу, - сказав Ренат, киваючи на мою куртку.

Було соромно за неї і за те, що під нею вдягнуто. У таких, напевно, навіть персонал тутешній не ходить. Навіть прибиральниці...