Глава 6

Дарія Кардаш

Він не любить Алішку. Не любить нашу маленьку донечку, нашу дівчинку. Від тепер уже чіткого усвідомлення цього факту, від якого не виходило, як раніше, тікати в заперечення було болючіше, ніж від розуміння того, що Ваня не кохає мене. Не кохає вже давно. Дуже-дуже давно. Страшенно давно.

А Алішку він що ніколи не любив, виходить? Але ж так хотів дитину. Ми так довго намагалися і все не виходило. А потім так довго на збереженні. Ваня до мене щодня приїжджав. За руку тримав, із животом розмовляв. І так переживав, коли Алішка раніше терміну народилася. Плакав разом зі мною за склом у відділенні інтенсивної терапії.

Куди все поділося?

Як же так?

Як ми опинилися в цій точці? У білосніжному вестибюлі клініки по дорозі на ДНК-тест? Можливо, це моя провина? Що все так склалося в нашому житті? Але що я могла зробити? Я і так щосили всі ці вісім років... Весь дім на мені. Дім, донька, чоловік. А він...

- Приїхала...

Похмурий, роздратований, незадоволений.

- Та-а-ату! - Алішка сіпнулася до нього, а я втримала. - Хочу до тата!

- Ні, Алішка. Не можна до тата. Він... Він нас більше не любить. Так, Вань?

- Давай без цирку. Ходімо, часу немає.

Білосніжний кабінет, вправна молоденька медсестра. Байдужа. Вона до такого звикла.

- Задоволений, Вань? - запитала, коли виходили.

- Задоволений буду, коли дізнаюся правду...

- Подивимося, як ти мені в очі дивитися будеш. Хоча, кому я це кажу? Де ти і де совість і честь?

- Я сьогодні на розлучення подаю.

- Не переймайся, я вчора подала. І в суді все врахується. Твоя дівка, цей цирк із ДНК-тестом і твоя навіжена матуся, яка мене з дитиною на вулицю вигнала. Не сумнівайся...

- Барахло своє приїдь і забери. Ні - викину в сміття, - взагалі не слухаючи, що я кажу.

Промайнула думка, а він давно вже мене не слухав. Та й питав про щось дуже рідко. Так чисто - що поїсти й де сорочка на завтра. І куди й чому стільки грошей витратила ще. 

- Вань, яким чином я маю це зробити? Я ще не знайшла квартиру... У мене навіть грошей на неї немає. Я сама з маленькою дитиною. Із твоєю дитиною! Чорт, ну, заліз ти на іншу, але будь же людиною, розлучися нормально...

- То я не людина, так? А хто? Банкомат? Так все, банкомат закрився... Коротше, я о сьомій вечора на тебе чекаю у квартирі. Не вивезеш барахло - викину. Все, бувай.

І просто пішов. А я вбито стояла в коридорі клініки, тримаючи Алішкою за руку і дивилася, як віддаляється його незграбна погладшала фігура.

Сволота!

- Мам, а чому тато нас більше не любить? - запитала донька і я готова була себе прибити за той спалах.

Хоча... 

А навіщо мені їй брехати?

- Так буває, Алішко, - присівши перед нею навпочіпки, сказала я, - Не знаю, чому. Але головне, що я тебе люблю. І завжди буду любити. І завжди буду поруч.

- І я тебе люблю, мамо, - сказала донька, обіймаючи мене за шию.

Ледь не розревівшись, я взяла її на руки і пішла з клініки в сирий січневий день. Повернулася до Кіри у квартиру. Подруга зосереджено працювала, і я, щоб не заважати, зачинилася з Алішкою і ноутбуком у кухні. Дала доньці планшет. Не люблю таке, але мені потрібно її чимось зайняти, а самій шукати квартиру. Терміново!

Вибирала я дуже швидко. Потрібен був район біля садочка, в якому за Алішкою було закріплено місце. Про якийсь приватний і думати нічого. Знайшла парочку, зателефонувала і напросилася на сьогодні. Потім доньку обідом нагодувала і вклала спати.

- Кір... Я поїду квартири дивитися. Алішка спить і проспить ще кілька годин. Ти зможеш...

- Поїдь і ні про що не хвилюйся, - сказала кума, - Ну, серйозно. 

Відкрила шухляду столу й дістала невелику пачку готівки.

- Бери. Це на квартиру. 

- Дякую. Я якомога швидше...

- Дашуль, нікуди не поспішай. Влаштовуйся. По грошах потім вирішимо все, - сказала дівчина.

А мені так соромно. Від розуміння, що ось мені вже тридцять два роки, а в мене нічого свого немає. Нічого. Я змушена просити людей про елементарні речі. І це та дівчина, яка матір засуджувала за те, що та батькові зради пробачала. Трималася за нього через те, що теж, як і я, не працювала і вважала, що сім'я - головне. Яка в шістнадцять почала працювати, щоб самій себе утримувати і бути незалежною. Яка свій салон краси хотіла відкрити колись...

Куди все поділося?

Як така дівчина опинилася мною? 

Помчала дивитися квартиру. Там, як завжди, очікування-реальність. Але жити можна. Якщо все гарненько хлоркою відмити, то...

Який у мене вихід? Грошей на щось пристойніше просто немає. Їх загалом немає. Я їх позичила в подруги. Тож поки що так. Та й то пощастило - орендодавець погодився ось прямо зараз договір підписати. Вивчивши всі документи, я поставила підпис і забрала ключі. Потім одразу до найближчого супермаркету за мийними засобами побігла і вперед відмивати все, що тільки можна. Тому що Алішка...

Знайшла в Інтернеті послуги вантажоперевезень і попросила на сьогодні. Потім поїхала до Кіри. Попросила її ще посидіти з донькою. А сама рушила додому. Тобто тепер у квартиру Вані, так.

Тягала разом із водієм речі. Ліжечко Алішки, іграшки. Дякую йому, що допоміг. Із квартири майже вже колишнього чоловіка, а потім ще й в нову... 

Все тіло страшенно боліло від втоми. Голова квадратна. І водночас було так легко, адже... Я впоралася, правда? Нехай це тільки початок, дрібниця, але...

Але впоралася ж!

Із цією думкою я й заснула на дивані в Кіри, міцно обійнявши Алішку.

Ренат Арманов

Вдень у понеділок він сидів у кабінеті навпроти Ростіка Нестерова - свого адвоката і друга... Точніше, хорошого знайомого, адже друзями когось вважати Ренат зарікся півтора роки тому. Вони вже розв'язали питання щодо судової тяганини з постачальником, заради яких Ренат і заїхав у контору Ростика, і просто пили вже по другій чашці кави, підтримуючи легку розмову. У двері постукали.