Глава 5

- Треба було поліцію викликати! Вона не мала права тебе виганяти! - говорила Кіра.

Я себе в цей момент дурепою почувала, що пішла. Але ж і справді варто було це зробити - викликати поліцію. 

- Я розгубилася, - зізналася я.

- Ой, Дашо, Дашо! - Кіра похитала головою.

- Кір, ми тебе довго напрягати не будемо, обіцяю. Просто зараз займуся пошуком квартири...

- А знімати ти її будеш на що? У тебе ж грошей ні копійки немає фактично. Я, звісно, зможу тобі позичити, але й у мене не дуже із заощадженнями. Іпотека, всі справи...

Кілька років тому Кіра стала працювати проджект-менеджером в айті. Я не надто добре розуміла, що це означає, була далека від такої сфери. Але заробіток дозволив їй взяти в іпотеку квартиру, що вона й зробила. 

Я згадала, як вона повідомила мені цю новину, і я подумала, що це, звісно, класно, але сім'я набагато важливіша, а її в Кіри на той момент уже не було. 

Зате в мене є, ага.

- Якщо зможеш скількись позичити, то я буду дуже вдячна. Решту візьму з кредитної картки. Роботу шукати почну, Алішку в садок влаштую...

Від останнього стало дуже сумно і тривожно. Алішка у мене хворіє часто і дуже до мене прив'язана, а тому я все відтягувала і відтягувала цей момент. Але тепер у мене не було виходу...

- Чому ти не хочеш поговорити з Ванею, Дашо? Вимагати, щоб...

У цей момент у мене ввімкнувся телефон. Телефонував саме він. Чоловік. Майже колишній.

- Завтра о восьмій ранку я буду чекати на тебе і дитину в клініці, щоб зробити тест ДНК, - сказав одразу, як я взяла слухавку. - Адресу скину в месенджер. Не приїдеш, нарікай на себе.

- Приїдемо, Вань. На вокзалі переночуємо і приїдемо. Обов'язково! Не хвилюйся! - зірвало мене.

- Ой, тільки не треба мене винуватим робити! Ти що очікувала, що будеш далі жити в моїй квартирі чи як? А нічого не злипнеться?

- Ну вже точно я не очікувала, що припреться твоя мати і просто візьме й виставить мене з Алішкою на вулицю, Ваня! Не очікувала, що ти така сволота й виявишся здатним просто вигнати нас, прекрасно розуміючи, що нам нікуди йти, - розридалася я.

- Так, істерики твої я слухати не збираюся! І нехай тільки виявиться, що Аліна не моя дочка! Я на тебе до суду подам! Змушу відшкодувати все, що на вас витратив за ці роки, так і знай!

- Виродок! - крикнула я і кинула слухавку.

Розридалася, а Кіра стала мене заспокоювати. Мене й Алішку, яка теж почала плакати разом зі мною.

Прийшло повідомлення з адресою і часом. І припискою, що нехай тільки я спробую не приїхати.

- От, сволота! Ну, нічого! Коли буде результат тесту, то подивимося, як заспіває, - сказала Кіра. - Ти давай-но заспокоюйся, а я поки дізнаюся, чи відкриті суди...

- Навіщо?

- Як навіщо, Дашо? Заяву про розлучення подавати. І адвоката треба шукати. Нехай фіксує все це свавілля...

Адвоката... На нього в мене не було грошей. У мене ні на що не було грошей...

От, чесне слово, у той момент єдине, що не давало впасти в якусь неконтрольовану істерику - це моя донька. А тому я змусила себе якось заспокоїтися. Душ прийняла у Кіри, привела себе в якусь подобу порядку. Переодяглася. Штани, светр. Навіть вії нафарбувала, щоб хоч трохи приховати почервонілі очі.

Суд уже працював, а тому я, залишивши Алішку з Кірою, поїхала туди подавати на розлучення. Давилася сльозами і писала заяву, так. І все одно навіть тоді, в той момент мені не вірилося, що це справді відбувається. Після того, як дізналася про коханку, після всіх образ, принижень, після того, як мене вигнали з дому і звинуватили в тому, що Алішка не від Вані, я все одно не могла повірити...

Дурепа!

Йшла потім пішки вулицею. Там сиро і зовсім не по січневому. Залишки снігу розтанули, все сіре, похмуре. Зовсім як моє життя. Як я сама. Тому Ваня мене на Лесю і проміняв, так? Я сама в усьому винна?

Кабаниха. Жирна. Соромно по вулиці пройтися.

Але найгірше - Алішка. Як низько треба впасти, щоб намагатися довести, що вона - не від нього. І чому? Просто тому, що його так налаштувала божевільна мати? Так, Алішка більше на мене схожа - це факт. Дуже-дуже сильно. Просто одне обличчя. А від Вані так, тільки якісь дрібні деталі. Але хіба це привід? Адже я жодного разу за всі ці роки з жодним іншим чоловіком навіть не переписувалася, не те щоб щось більше. Завжди була вірна, усю себе віддавала Вані й нашій сім'ї, і він це прекрасно знав.

Сволота!

Іван Кардаш

- Я так не можу, Ваня! Просто не можу, - вивернувшись із його обіймів, Леся сіла на ліжку, притиснувши до себе ковдру. - Тут всюди її речі. Її і дівчинки... Тут всюди вона. Таке відчуття, що ще трохи й зайде в ці двері.

Кардашу завити хотілося. Ну от як так, а? Її, Дашки, вже немає тут, а вона все одно примудряється все псувати. 

- Ну, Лесенька, ну ми ж уже говорили про це, - сказав він, обіймаючи тендітні голі плечі своєї дівчинки, - Я розлучаюся з Дашею. Ось завтра вже заяву до суду подам і ДНК-тест зроблю.

- Навіщо?

Він глибоко зітхнув.

- Знаєш, я підозрюю, що Аліна не моя донька. Давно вже. Ми ж не схожі зовсім, а Дашка... Я орав цілими днями, звідки мені знати, чи не було в неї когось. Але раніше все якось... Не знаю, загалом, продавлювала вона мене. Але тепер все, дудки. Якщо дізнаюся, що не моя...

- Я просто не можу повірити, - вигукнула Лесенька, повертаючись до нього й обіймаючи, - Як вона могла? Ну, якщо це так, то це ж жахливо. Жити у брехні, обманювати. Адже ти такий чудовий, так її кохав, все для неї робив. Це жахливо.

Іван знову притулився до солоденьких губок своєї дівчинки, спробував її вкласти в ліжко, але Леся вивернулася.

- Не можу я, Іване! Незатишно мені тут, некомфортно.

- Давай у готель поїдемо?

- У готель? Як із повією якоюсь? - вигукнула вона.

 Схопилася з ліжка, стала квапливо одягатися.

- Ну, Лесенька, ну, вибач, - виповз із ліжка Ваня, - Ну, не подумав я.