Глава 4

Ренат Арманов

- Тату, Алішка класна. Давай ще її покличемо з нами гуляти? - говорив Макар, коли Арманов віз його назад до матері.

- Навряд чи вийде це зробити, синку. 

- А чому?

Чому... Тому що, найімовірніше, вони більше ніколи не побачаться з її мамою. Ось. Від усвідомлення цього факту в грудях виникло дивне відчуття - тужливе і тягнуче. 

- Тому що ми з її мамою не друзі й більше не побачимося, - відмахнувшись від нього, відповів синові Арманов.

- Так потоваришуйте, - сказав Макар.

Потоваришуйте... Перед думкою знову виникли очі тієї дівчини. Дарії. Яскраво-блакитні, як літнє небо, великі, сумні й повні сліз. От Кардаш козлина... Ренату було глибоко начхати на службові романи в його фірмі, аби тільки на роботі не позначалося, а тому на те, що цей тупий мудак мутить із його секретаркою, звернув увагу тільки тоді, коли Даша вчепилася їй у волосся на корпоративі.

Зрадив, виходить. І кинув дружину з дитиною.

Арманов не святий. Але вірність у всіх відношеннях для нього священна. Східне коріння всі справи. А тому він зрадників зневажав. Ненавидів до зубового скреготу. Особливо після того, як і сам опинився...

Заїхав у двір, припаркувався. Вийшов, дістав із багажника пакети з подарунками для сина, які купив разом із ним. Макар виліз слідом і вони рушили до входу в під'їзд.

Арманов подзвонив у домофон.

- Та-а-ак? - через кілька секунд відгукнувся він голосом колишньої.

- Відчиняй!

Піднявся на поверх, віддав синові пакети.

- Ну все, сину, давай! - обійняв його на прощання. - До наступних вихідних. Побачимося вже в Новому році.

- Бувай, тату.

Сумні нотки в голосі сина зачепили за живе. Не хоче розлучатися. А зовсім нещодавно, всього лише кілька місяців тому він його ненавидів. Лера постаралася, ага.

- Макар, ну, ти йдеш? - виріс у отворі дверей Павло.

Ренат уперся поглядом у колишнього найкращого друга і той квапливо відвів свій. В очі не можеш дивитися, ага?

Мудила!

Вони один одному ні слова не сказали. Макар зник за вхідними дверима у квартиру. Ренат одразу на вулицю рушив. На повні груди вдихнув свіже вечірнє повітря. Тепле, хоч переддень Нового року надворі. Такі в них тепер зими, так. Підробка. Імітація. Зими, стосунки. Дружба, кохання. Все життя. Нічого справжнього.

Їхав до себе і згадував, як півтора року тому його колишня, тобто тоді ще цілком собі діюча дружина приголомшила новиною про вагітність від його ж найкращого друга Павла. З яким він із першого класу за однією партою, який шафером на його весіллі був... З яким фактично з однієї тарілки їли. Названими братами були. Якому довіряв, як самому собі.

Йому і Лері. Молоденькій, наївній дівчинці, яка була молодша за нього на дванадцять років, у якої він «перше і єдине кохання».

А вони ось так.

Почув би таку історію про когось іншого - не повірив би. Бо все як у дешевому жіночому серіалі. Але такою ось півтора року тому стала його реальність. 

Він Павлу щелепу зламав. А мудак на нього до суду подав. І Лера теж дуже намагалася звинуватити його в домашньому насильстві, якого не було. Хоч як хотілося за зраду, а він на неї жодного разу руку не підняв. Жодного разу... А тому не вийшло. Зате вийшло сина проти нього налаштувати. 

Але Арманов у підсумку все вирішив. Баблом, зв'язками, нервами. Відскочив від звинувачень, вибив цілий день на тиждень спілкування з Макаром і те, що Лера перестала сина проти нього налаштовувати.

Якось так...

Зате щеплення від чогось більшого з бабами, ніж просто секс, на все життя отримав. Від цього і від друзів, так. 

Приїхав додому. У нову квартиру, куплену замість тієї, в якій жив із Лєрою і сином. У тій не міг... Занадто сильно там все нагадувало про те, яким лохом він був. Нагадувало про зраду.

Душ, спати.

А наснилася йому Дарія. Вона кричала, плакала. Щось йому закидала. Чи не йому, а він просто спостерігав за цим? Точно, так, спостерігав. І відчував майже забуте вже бажання захистити жінку. Зробити так, щоб усміхалася, а не плакала. Покарати того, хто причина її сліз.

Маячня якась...

Це все тому що її ситуація надто сильно нагадувала те, що він пережив. І на цьому все.

Дарія Кардаш

- Відверто кажучи, я не здивована, - Кіра, моя кума, зробила великий ковток кави. - Мудак він, твій Ванічка. 

Першого січня ми з нею сиділи на моїй кухні, пили каву і їли привезений подругою торт. Алішка солодко спала в дитячій кімнаті. 

Я Кірі розповіла про все тільки зараз. Не хотіла псувати свято поганими новинами та й, відверто кажучи, після реакції батьків, побоювалася аналогічної і від найкращої подруги. Нерозумно, так, знаю, адже ця дівчина завжди мене розуміла... Але з розмови з ними минула вже доба, а я все ще відходила від неї.

- Кір, я ось все думаю... Може, це я винна, а? Усі ці постійні сварки і те, який вигляд маю. Чоловікові ж потрібно...

- Винна ти тільки в тому, що забула, що потрібно тобі, - перебила кума. - І, знаєш, я сама винною почуваюся через те, що не втручалася, не чіпала тебе. Треба було смикати, а я все...

- Ой, Кір, ти тут до чого?

- Ай, добре, це все вже неважливо. Зробленого не повернеш все одно. Завтра вже все відкривається. Ви коли заяву подавати йдете? А хоча, навіщо вдвох? Ти й сама можеш. Це якщо через РАЦС розлучатися, то так, треба удвох. А у вас же дитина.

- Я не знаю, - я схлипнула. - Може, ще якось...

- Ти готова йому пробачити?

- Ну, він, як би, пробачення ще не просив, Кір.

- А якби попросив? Приїхав би зараз такий весь із себе винний, у ноги впав і благав пробачити. Ти б що?

Я знизала плечима.

- Не знаю. Я про Алішку думаю. Як вона без батька буде?

- Типу вона так із батьком, - повторила слова Рити Кіра. - Коли він нею займався, нагадай?

- А я як сама... Куди піду? Ні грошей, ні роботи... А до батьків у передмістя не хочу повертатися. Мама мене зжере за розлучення. Та й... Це столиця. Тут садочки хороші, школи, лікарі...