Глава 1

- Чому ти не покликав мене із собою на корпоратив, Ваню? - запитала я в чоловіка за вечерею.

- У сенсі? - здивовано кинув вiн, піднявши голову вiд телефону, в якому звично зависав за столом.

- Мам, дай печиво! - сказала Алішка, яка крутилася поруч.

- Аліш, ти вже сьогодні з'їла дві штуки. А ми домовлялися, що не більше двох на день, пам'ятаєш? - відповіла я доньці.

- Ну, дай, я хочу! - захникала вона.

- Ні.

- Ну, да-а-а-ай!

- Даша, блін, вгамуй дитину! - шикнув чоловік. - Я з роботи, втомився, як собака, а ще ці крики слухати!

- Аліш, ходімо, - я взяла плачучу доньку на руки і віднесла в дитячу.

Крихітка плакала дедалі голосніше і просила смаколик. Я сіла на диванчик, посадила її до себе на руки і почала заспокоювати.

- Даш, чай зроби, - незабаром донеслося з кухні.

Залишивши Алішку гратися, я повернулася до чоловіка. Клацнула чайником, насипала чайне листя в заварник. Чоловік сидів уже над порожньою тарілкою й далі зависав у телефоні.

- Вань, так чому?

- Що чому? - не піднімаючи очей.

- На ваш корпоратив усі з сім'ями йдуть. Мені Ліза сказала про це. 

Ліза - дружина Віталіка, Ваніного колеги по роботі. Ми з нею періодично спілкуємося.

- Ну, ти ж із дитиною постійно, все одно б не змогла. То чого кликати? - хмикнув Ваня.

- З Алішкою могла б Рита посидіти. Або кума. Ой, хоча справа ж не в цьому, правда? Ти просто не хочеш мене брати із собою, бо спиш із цією малоліткою-секретаркою, так?

- Почало-ось, - протягнув чоловік, закочуючи очі, чим розлютив мене ще більше. 

Кілька тижнів тому я побачила, що він із нею переписується ввечері. Начебто нічого особливого, обговорювали якийсь конфлікт, що трапився в чоловіка з генеральним, але...

Але мені він про нього, про конфлікт, не сказав ні слова. І переписку відмовився показувати. 

- Так, дуже цікаво, коли це почалося? Як давно ти мені зраджуєш?

- Для тебе що просто звичайна, дружня переписка вже зрада, так, Даш? Від неробства зовсім дахом їдеш? - крикнув чоловік.

- Від неробства, так? Тобто я, по-твоєму, нічого не роблю? Як там твоя мама каже: просто сиджу в декреті? А їжа сама готується, квартира сама прибирається і Алішка сама собою займається? 

- Як же дістали ці виноси мозку... Інші баби ще й працюють, а не на шиї в чоловіка сидять і мають при цьому класний вигляд. А ти? Ти себе в дзеркало давно бачила, а? 

Слова, як ляпаси. Від них боляче-боляче. У грудях особливо... І в горлі спазм. І перекошене від злості обличчя чоловіка перед очима попливло від сліз.

- Ти... Ти тому мені про корпоратив не сказав, так? Ти мене соромишся? Соромишся матері своєї дитини?

- Соромлюся! Так, соромлюся, зрозуміло? Тому що ти на кабаниху жирну перетворилася. З тобою соромно вулицею пройтися, не те що перед колегами на роботі з'явитися! Ще й мозок постійно виносиш. Дочекаєшся, що я дійсно знайду іншу і піду від тебе! Подивимося, кому ти будеш потрібна така та ще й із дитиною!

- Ма-а-а-ам, - забігла в кухню Алішка, - Ви що свалитеся?

- Ні, люба, - видавила я, ковтаючи сльози, - Тато просто втомився. Ходімо, дамо йому відпочити. 

- Ти що плачеш?

- Ні, звісно ні. Це матуся просто цибулю різала і тому, - говорила я, несучи доньку в дитячу.

Як же це пекельно важко гратися з дитиною, коли душать сльози і коли в голові знову і знову лунають слова чоловіка про те, що він соромиться мене і що я кабаниха, лунають погрози знайти іншу та піти з сім'ї.

Як я без нього буду? А Алішка як без тата?

Чула, що чоловік увімкнув у спальні комп'ютер і сів грати. Не зайшов, не вибачився... 

Незабаром настав час вкладати Алішку. Ми пішли, як завжди, зуби почистили, потім я їй казку почитала. Дівчинка швидко заснуло, а я... Я пішла на кухню мити посуд, залишений після вечері чоловіком. Мила і сльози текли по обличчю. Тепер причин їх стримувати не було. Алішка спить і не побачить. 

А я все чекала, що Ваня вибачатися прийде, але ні. Душ прийняв і спати завалився. Я до нього не пішла, в дитячій лягла на диванчику, на якому стільки ночей провела в перший рік після народження Алішки. Вона була неспокійною, багато плакала, а Вані потрібно було висипатися перед роботою.

Наплакавшись, тихо, щоб не розбудити доньку, в якийсь момент заснула. А прокинулася, як завжди о шостій ранку вже давно без будильника. Голова важка, повіки опухлі, всередині так гірко і так прикро. Одразу у ванну, прийняти душ, вмитися. Там - велике дзеркало. Я зачепилася поглядом за своє відображення. 

Кабаниха. Жирна. Соромно по вулиці пройтися.

Я до вагітності дуже худенькою була. Дуже. А під час вагу набрала. Багато. Вагітність складна була, більша частина на збереженні, на гормонах. І Алішка народилася восьмимісячною, слабенькою. І росла теж хворобливою. Хіба мені було до себе? Особливо з тим, що мені Ваня а ні по дому, а ні з дитиною не допомагав. Взагалі. А я просила няню на кілька годин на день або помічницю по дому, але ні. Він сторонніх у будинку не потерпить і взагалі, чого гроші витрачати? Я ж вдома сиджу, чим мені займатися?

І, так, я намагалася схуднути, на дієти сідала всілякі, навіть зарядку робила. Але зривалася на нервах і... І ось зараз, майже через чотири роки після пологів, у мене замість довагітного сорок другого сорок шостий.

Що якщо він і справді з цією... Лесею! Їй тільки двадцять чотири і виглядає як модель. А я... Що, якщо він кине нас?

Зав'язала волосся в пучок, закуталася в халат і на кухню сніданок готувати. Алішці кашку з яблучком, а нам із чоловіком «Бенедикти». Він на сніданок їсть тільки їх. Не злічити, скільки я вбила часу, нервів і яєць колись поки навчилася їх готувати «нормально, але в мами все одно краще».

Всередині все збунтувалося. Бери-но, любий, і сам готуй. І сорочки свої сам прасуй. 

Почула як у ванній увімкнулася вода. Серце стиснулося. Від очікувань. Від болю і розуміння, що очікування не виправдаються. Двадцять хвилин і Ваня з'явився на порозі кухні. Окинув мене похмурим і незадоволеним поглядом. Мовчки. Він сьогодні одягнув платинові запонки і волосся гелем уклав. До корпоративу готувався, ага.