26. Фінальна гра

Місто спало під темною ковдрою ночі, але у підземному бункері Марко не відчував ані спокою, ані темряви. Лише пульсуюче відчуття небезпеки. Його команда була готова. Олена тримала дитину за руку, очі горіли рішучістю.

— Вони чекають на помилку, — сказав Марко, перевіряючи зброю. — Але сьогодні гра завершиться.

За лічені хвилини вони вийшли на вулиці. Темрява ховала будівлі, але світло ліхтарів висвітлювало уламки минулих сутичок. “Брат” чекав на відкритому плацу з озброєною охороною.

— Привіт, Марко, — пролунало через рацію. — Сьогодні ми закінчимо цю гру.

Марко мовчав. Його погляд пробіг по команді, по Олені, по дитині. Сила, що давала йому родина, тепер була його зброєю.

Вогонь вибухнув миттєво. Стрілянина, дим, вибухи — усе змішалося в хаос. Марко рухався як тінь, використовуючи будівлі і уламки як прикриття, координуючи команду жестами.

Олена не залишалася осторонь. Вона перекривала постріли ворога, виводила команду з пасток і навіть допомогла Марко в критичний момент, врятувавши його від прицільного вогню. Дитина, дивлячись на все, мовчки стискала його руку, даючи йому додаткову силу.

“Брат” сміявся, розраховуючи, що Марко зробить помилку. Але Марко був готовий. Він передбачив кожен рух, кожну хитрість ворога. Постріли, вибухи, крики — і все одно він просувався вперед.

У вирішальний момент Марко кинув димову гранату, закривши “Брата” від його охорони. Коли дим розвіявся, він стояв на колінах перед Марко, розгублений і беззахисний.

— Це не кінець, — прошепотів “Брат”. — Я повернуся…

— Можливо, — відповів Марко, — але сьогодні ти програв.

Він підняв руку, і охоронці Марко забрали “Брата”. Нарешті хаос стих. Місто знову стало тихим, і тепер ніщо не могло загрожувати їхній родині.

Марко повернувся до Олени. Її очі світилися від полегшення, дитина обіймала його за руку.

— Ми зробили це, — промовила Олена тихо.
— Так, — кивнув Марко. — І тепер у нас є шанс на нове життя.

Темрява ночі більше не була загрозою. Вона стала свідком того, що родина — це найсильніша зброя, і тепер вони разом могли все.

Марко глянув на місто. Вогні будинків мерехтіли, мов нагадування про те, що життя продовжується. Він тримав руку Олени, відчував серце дитини і знав: війна завершена, але любов і родина — назавжди.