21. Коли спокій — ілюзія

Минуло півтора місяця.

Дім, що колись здавався в’язницею, став прихистком. Дівчинка більше не прокидалась із криками, хоча досі тримала ведмедика так, ніби той був її щитом. А Марко… він більше не замікався в кабінеті. Часто залишався з ними на кухні, іноді навіть сміявся. Не фальшиво — по-справжньому. Його очі навчилися тепла. І це було небезпечніше за будь-яку зброю.

Олена все частіше ловила себе на тому, що забуває, хто він. Що він — бос мафії, від якого тремтить півміста. Що його руки в крові. Що за ними полюють.

Бо коли він торкався її щоки після безсонної ночі, коли клав руку їй на талію, проходячи повз… вона бачила тільки чоловіка. І відчувала — це взаємно.

Але спокій був ілюзією. І вона зникла за одну мить.

…

Все почалося зі звуку.

Глухе клацання. Ледь чутне.

Марко зупинився посеред коридору. В повітрі щось змінилось. Надто тиша. Надто спокій.

І тоді...

БУМ.

Вибухова хвиля зірвала двері донизу. Скло з вікон полетіло у всі боки. Дитина закричала.

— ОЛЕНО! — проревів Марко, кидаючись у вогонь і пил.

Він вирвав дівчинку з-під уламків столу, закриваючи її тілом, а потім поглядом шукав її. Її.

Вона лежала біля сходів. Закривавлене чоло. В очах — шок.

— Я тут, — прошепотіла, коли він схилився над нею.

— Не смій засинати, — буркнув, хапаючи її на руки. — Я не дозволю тобі зараз здатись.

Уже за кілька хвилин периметр був оточений людьми Марко. Вогонь гасили, але головне — зрада. Їх знайшли. А це означало, що хтось зі своїх злив координати.

У підземному сховищі Марко кинув документи на стіл.

— Вони знали маршрут охорони. Знали, де ми ховаємось. Це або хтось із моїх… або той, хто ще ближче.

Він поглянув на Олену. На мить.

— Думаєш, це я? — її голос був тихий, але образливий.

— Ні, — сказав швидко. — Але вони будуть думати саме так.

— То не дозволяй їм.

Він підійшов ближче. Торкнувся її плеча.

— Я довіряю тобі більше, ніж собі. І саме тому я маю забрати вас.

— Куди?

— У безпечне місце. Я піду на війну, а ви маєте вижити.

Вона поклала руку йому на груди — відчула серце, яке б’ється вже не з холоду, а з тривоги.

— Не залишай нас, Марко. Вперше ти не сам. І це твоя слабкість — але й сила теж.

І тоді він побачив її не просто як няню. А як жінку, яка вже стала його родиною.

У двері постукали.

— Шефе, ви маєте це побачити.

Він вийшов у коридор, а на екрані камер… стояв він. "Брат". Живий. Усміхнений. З жетоном у руці.

— Час згадати старі обіцянки, — пролунало зі спікера.

— Ти — кулак, я — розум, — процитував той, і щось в очах Марко захиталось.

— Гра почалася.