20. Там, де болить

У домі Марко панувала тиша — не тиша спокою, а та, що перед бурею. Така, що наче нависла над усім, змушуючи ходити навшпиньках і стримувати подих.

Олена сиділа на краю дитячого ліжка, проводячи пальцями по скуйовдженому волоссю дівчинки. Та спала спокійно, обіймаючи плюшевого ведмедика, ніби трималася за єдину стабільність у світі, який давно розлетівся на друзки.

Двері відчинилися майже беззвучно. У дверному прорізі стояв Марко — тінь, уособлення влади, небезпеки й самотності.

— Вона добре спить? — його голос був тихим, але в ньому ще вловлювалася напруга.

Олена кивнула, не дивлячись на нього.

— Їй сняться кошмари? — запитав він після паузи.

— Щоночі, — просто відповіла вона.

Марко підійшов ближче, але зупинився, не наважуючись перетнути невидиму межу. Його очі — крижані, втомлені, з відлунням давніх втрат — зупинились на дівчинці.

— Вона бачила, як вбили її батьків, — прошепотів. — Я не міг зупинити це. Я прийшов пізно.

— Але ви прийшли, — сказала Олена, дивлячись на нього вже не як на боса мафії, а як на людину, що носить на собі занадто багато провини.

Він знизав плечима, немов не вірив, що це щось змінює. А потім раптово запитав:

— Чому ти залишилася?

— Бо вона одна. А я знаю, як це — бути самій, — відповіла спокійно, але в її очах щось спалахнуло. Біль, знайомий йому до болю.

Її щирість обеззброювала. Небезпечно. Занадто.

— Це не твоя війна, Олено, — різко сказав він. — І вона скоро почнеться. Якщо залишишся — це може вбити тебе.

— Я не боюся, — відповіла вона твердо. — Ви боїтеся більше, ніж я. Ви боїтеся знову довіритися.

Марко стиснув щелепи. Він звик керувати. Давати накази. Бути кам’яним. Але ця дівчина… Няня. Звичайна, чужа до його світу. Вона бачила крізь нього — і це лякало більше за будь-якого ворога.

— Я не просив тебе рятувати мене, — прошипів він.

— Я й не рятую. Просто нагадую, що ви ще живі.

Її слова влучили болючіше за кулю.

…

Тієї ночі Марко довго сидів у своєму кабінеті, стискаючи жетон у долоні. Старий, холодний метал — єдине, що залишилося від зради. Але в його голові вже плутались два голоси — той, що зрадив… і той, що тільки-но кинув виклик: "Ви боїтеся довіритися."

Можливо, це правда. Можливо, він справді став тінню самого себе. А дитина… і ця жінка — це шанс. Або остання слабкість, яка зруйнує його остаточно.

І десь у темряві, далеко за межами маєтку, вже ворушилась інша тінь. Та, що колись носила ім’я «брат».

І вона поверталася. Щоб завершити те, що почала.