18. Той, кого не мало бути

Марко різко виступив уперед, закриваючи собою Олену й дитину. Його плечі напружилися, рука інстинктивно лягла на кобуру.

— Хто ти? — холодно запитав він.

Незнайомець стояв мовчки, ніби розтягував час. Тиша затягувала повітря, а відчуття небезпеки робило його постать ще більш загрозливою. Нарешті він промовив:

— Я — нагадування. Про те, що ви знищили, і про те, що досі живе.

Його голос був низький, з хрипом, у ньому вчувалася гірка насмішка.

Олена відчула, як шкірою пробіг холод. Вона ніколи не бачила цього чоловіка, але слова звучали так, ніби він знає про них більше, ніж мав би.

Марко стиснув щелепи.
— Якщо ти пов’язаний з тим, кого називають «братом», говори прямо.

— «Брат» існує, — відповів незнайомець, і в його очах спалахнула іскра. — І він повернеться, щоб узяти своє.

Дівчинка, що ховалася за Оленою, здригнулася й сильніше пригорнула ведмедика з одним оком. Її маленькі пальці побіліли від напруги. Незнайомець перевів на неї погляд — і на мить його обличчя спотворила тінь жалю. Але за секунду все зникло, лишивши лише холодну байдужість.

— Вам лишилося небагато часу, — промовив він, і його слова впали, як вирок. — Або ви приймете правду добровільно… або вона вирве ваш дім із корінням.

Він відступив і зник у темряві. Лише звук його кроків луною розчинився в під’їзді.

Тиша повисла важким покровом.

Олена притиснула дівчинку до себе, намагаючись приховати власний страх. Вона глянула на Марко: його обличчя було напруженим, жорстким, але в очах — щось більше, ніж гнів. Там було знання. Там була таємниця.

— Марко… хто він? — тихо запитала вона.

Він довго мовчав. Стиснутий у його руці жетон з гербом ледь не врізався в шкіру. Нарешті він заговорив:

— Колись давно… у нашій родині був той, кого стерли з пам’яті. Його прибрали з усіх записів, усіх документів. Ніхто не мав навіть згадувати його ім’я.

Олена насторожено слухала.

— Чому?

Марко підняв очі на неї.
— Тому що він зрадив. Він продав нас ворогам. І через нього загинули ті, кого ми не змогли захистити.

Його голос зірвався, але він знову взяв себе в руки.

— Якщо він справді живий… якщо це той, про кого я думаю, — тоді ми стоїмо на порозі війни. Не просто з бандитами чи конкурентами. Війни за саме право існувати.

Олена відчула, як серце стискається.
— Але ж… якщо він брат… може, він теж жертва?

Марко глянув на неї так, ніби хотів щось сказати, але зупинився. Його мовчання звучало гучніше за слова.

Дівчинка, яка притихла в Олениних руках, раптом підняла голову й шепнула:
— Він дивився… так само, як мій тато.

Її слова пробили тишу, і обоє дорослих здригнулися.

Марко відвернувся, зробив крок до вікна, вдивився в ніч.
— Якщо вона має рацію, — сказав він глухо, — тоді все ще складніше, ніж я думав.

Олена відчула, як холод піднімається по її спині. У неї було відчуття, що цей «брат» — не лише небезпека ззовні. Він був частиною їхньої історії, частиною минулого, яке поверталося, щоб забрати своє.

Вона глянула на жетон у руці Марко — метал холодно блиснув у світлі лампи. І в цей момент вона зрозуміла: відповідь прихована саме там, у їхньому спільному минулому.