17. Тіні, що оживають

Марко залишив кімнату, лишивши Олену з документами і тягарем загадкових слів, які немов тяжкі камені нависали над нею. «Твій брат» — ця фраза, сказана голосом того чоловіка в підвалі, пульсувала у голові, не даючи спокою. Хто цей брат? Чому Марко так відмовляється визнавати його існування? Чи був він справжнім родичем — чи лише вигадкою, в яку хтось хотів вірити?

Олена повернулася в дитячу кімнату. Дівчинка вже прокинулася, сиділа на ліжку, притискаючи до себе свого плюшевого ведмедика з одним оком, як завжди. Її маленькі очі були сповнені сум’яття, вона мовчки дивилася на Олену.

— Не бійся, — прошепотіла Олена, опустившись до неї. — Ми розберемося. Ти в безпеці.

Дівчинка кивнула, але очі залишались настороженими. Вони обидві знали, що це не просто нічний страх — це щось глибше, щось, що стукає у двері їхнього життя.

Повернувшись у кухню, Олена помітила телефон, який світився непримітним повідомленням. Вона відкрила — анонімний текст: «Вони знають. Вони дивляться. Готуйся».

Ще одне повідомлення прийшло через кілька хвилин: «Брат не вб’є. Він прийде. І все змінить».

Олена відчула, як у грудях стискається серце. Вони вже не могли ігнорувати це. Хтось їх контролював, стежив, чекав моменту.

Марко повернувся, обличчя його було серйозним і втомленим. Він сів за стіл, поклав перед Оленою кілька фотографій і документів.

— Це все, що у нас є про нього, — сказав він. — Ім’я, минуле, адреси — ніби ланцюжок, що веде до правди. Але це ще не все.

Він витягнув з кишені маленький металевий жетон із застарілим символом — щось схоже на родинний герб, але давно забутий.

— Це знайшли у схованці, — додав Марко. — Це знак, який пов’язує його з нашим минулим... і з тим, що ми намагаємося приховати.

Олена уважно дивилася на жетон. Він був важкий, холодний, з усіма тріщинами часу, але щось у ньому говорило про приховану історію — про сімейні секрети, що лежали в основі усього.

— Якщо цей «брат» справді існує, — сказала Олена, — це означає, що ми стоїмо на порозі чогось великого. І небезпечного.

Марко кивнув.

— Він не просто хоче помсти. Він хоче контролю. Він хоче забрати те, що колись було втрачено — і він не зупиниться, поки не отримає цього.

Раптом у коридорі пролунало різке шурхотіння. Обидва миттю підняли голови.

— Що це? — спитала Олена, прислухаючись.

— Хтось прийшов, — холодно відповів Марко. — І ми вже не одні.

Вони швидко направилися до входу. Двері відчинилися, і на порозі з’явилася постать у темряві. Обличчя було заховане тінню, але очі світилися холодним вогнем.

— Ваша боротьба тільки починається, — сказав він голосом, що розрізав тишу, мов ніж. — І цей «брат»... — він не просто міф. Він — ваша найстрашніша реальність.

Олена відчула, як холодний піт виступає на лобі. Тіні минулого оживали, а двері, які вони намагалися тримати зачиненими, почали повільно відчинятися.