У кімнаті було тихо, але Олена вже не могла знайти спокій. Вона стояла біля вікна, дивлячись на нічне місто, розтягнуте сірими плямами світла. Телефон у її руках ледве грівся, але вона відчувала — відповідь, яку шукає, ближче, ніж здається.
Її думки крутились у замкненому колі — брат Марка, про якого той навіть не згадував, але про якого говорив зв’язаний чоловік. Чи варто шукати ще більше правди у цьому морі темряви? Чи не загубиться вона сама, віддаючись цій небезпечній грі?
Світло на кухні згасло, і Олена повернулася в коридор. Тут завжди було холодно, але тепер мороз пробрався крізь шкіру, мов живий.
Відчинилися двері, і Марко повернувся. Його погляд був темним, втомленим, але незламним. Він поклав на стіл папери — фото, документи, які досі не мали відповіді.
— Він не хотів з’являтися, — сказав Марко тихо, — але тепер у нас немає вибору: чекати, поки він зробить свій хід, або випередити.
Олена підійшла ближче, взяла один з документів. Імена, дати, адреси. Її серце стиснулося.
— Хто він? — запитала вона, ледве чутно.
— Ніхто, — відповів Марко, — і водночас найбільша загроза для нас.
— Якщо він брат… — вона не наважилась закінчити.
— Він ніколи не був моїм братом, — холодно сказав Марко. — Це легенда, яку створили, щоб тримати нас у страху. Насправді він... щось інше. Знак, що минуле ніколи не помирає.
Раптом у коридорі пролунало тріскотіння — звук розбитого скла. Олена й Марко миттю повернулися.
На підлозі блищала маленька чорна сфера, чужа для цього дому. Хтось увірвався у їхній світ — тихо і безшумно.
Марко підняв пристрій і уважно розглянув.
— Трекер, — промовив він. — Хтось стежить за нами.
Холод пробіг по спині Олени. Вони більше не свідки, а мішені.
— Ми ще не знаємо, хто цей «брат» і що він хоче, — сказав Марко. — Але ми повинні бути готові.
— Для дитини, — додала Олена, — і для себе.
Вони обмінялися поглядами — мовчазною угодою, що ця історія тільки починається.
Зовні ніч стиснула місто у своїх обіймах, а всередині будинку — люди, які стояли на порозі великої таємниці.