15. Коли правда стукає в двері

Коли Марко вийшов, тиша знову накрила кухню, як ковдра, в яку не хочеться загортатися. Олена залишалася на місці, немов не могла рухатись. Її щока ще пам’ятала тепло його дотику, але тепер усе знову здавалося далеким і небезпечним.

Того, хто був поруч із тілом.

Ці слова били по голові сильніше, ніж сирена тривоги. Минуле, яке ніколи не мало стосунку до неї, раптом дихнуло в потилицю.

Вона повернулася до кімнати дівчинки. Мала ще спала, але сон уже не був спокійним. Вона крутнулася, плюшевий ведмедик знову опинився на краю ліжка. Олена нахилилася, поправила ковдру, торкнулася теплої чолопки.

— Все добре, я тут, — прошепотіла. Не знала, кому більше потрібні ці слова — дівчинці чи їй самій.

У підвалі будинку було холодно. Марко йшов попереду, його кроки лунали глухо, впевнено. За ним — двоє людей, кремезні, мовчазні, з поглядами, які нічого не питали, лише виконували.

У кімнаті, куди його вели, вже сидів чоловік. Зв’язаний, із синцем під оком, губа розбита. Але живий. І зухвалий.

— Ну привіт, — прохрипів той, побачивши Марка. — Давно не бачилися.

Марко не сів. Лише стояв і дивився.

— Ти був там тієї ночі. З учителькою.

— Я був. Але не я її вбив.

— Тоді хто?

— Твій брат, — сказав чоловік, і його усмішка стала чимось між викликом і прощанням. — А ти все ще думаєш, що контролюєш усе, Марку?

Марко не поворухнувся. Але повітря в кімнаті стало густішим.

— У мене немає брата.

— Ні? — Хрипкий сміх. — Тоді тобі не пощастило. Бо в тебе він є. І він повернувся.

Олена сиділа на краю ліжка, тримаючи в руках стару фотографію — ту, що дівчинка зберігала в шкатулці з дитячими прикрасами. На знімку — усміхнена молода жінка з довгим русявим волоссям і очима, в яких ховалася та сама тінь, що й зараз жила в дівчинці.

Учителька. Її мама.

Олена ніколи не питала про ту ніч. Марко теж не говорив. А дівчинка — вона просто малювала чорним.

Щось у цій фотографії було не так. І не лише смуток.

Внизу, у кутку знімка — чоловіча рука. Частина плеча. І татуювання, ледь помітне.

Олена схопила телефон. У пам’яті ще було фото, яке вона випадково зробила в саду — тоді, коли один із охоронців зняв піджак і залишився в футболці.

Вона відкрила зображення, порівняла. Той самий візерунок. Та сама рука.

Цей чоловік був там. Тоді. І він тут. Зараз.

Холод пробіг по спині.
Хтось дуже не хоче, щоб минуле розкривало свої обличчя.

І, здається, Олена почала розуміти, що потрапила не просто в історію з любов’ю, дитиною і мафією.
Вона стоїть на межі — між тим, що було, і тим, що ще може стати страшнішим.

І двері вже відкриваються.