14. Тепло в домі холоду

Олена довго не спала.

Після того, як Марко пішов, у кімнаті стало тихо, майже задушливо від слів, які зависли в повітрі. Дитина спала міцно, затиснувши плюшевого ведмедя, якому не вистачало одного ока. Її обличчя було спокійним, але тонкі брови час від часу зводилися — ніби навіть уві сні вона боролася з тінями.

Олена вийшла в коридор. Світло було приглушеним, і в стінах панував той самий гнітючий спокій, що й у самому будинку — ідеальному, великому, холодному.

Занадто ідеальному для життя.

Вона рушила в напрямку кухні. Не могла більше лежати. Її тіло тремтіло — не від холоду, а від емоцій, які розривали зсередини. Образ Марка знову з’явився перед очима — його очі, його нерішучий жест, його тиша. Він не доторкнувся до неї, але той момент був гучніший за будь-який крик.

На кухні вона налила собі воду, поставила склянку на стіл і сперлася на край стільниці.

— Ти не спиш.

Голос пролунав за спиною так тихо, що вона ледь не впустила склянку.

Олена обернулася.

Марко стояв у дверях. Уже без піджака, в чорній сорочці з розстібнутим верхнім ґудзиком. Волосся розкуйовджене. Уперше він виглядав не як бос мафії, а як чоловік, який втрачає щось важливе і не знає, як це втримати.

— Ні, — відповіла вона, — не можу.

Він не запитував чому. Лише підійшов ближче, обережно, наче боявся зруйнувати той крихкий мир, який існував між ними.

— Я не хотів втягувати тебе в це, — сказав він. — Усе це… не твоє.

Олена засміялася тихо, майже гірко.

— І все ж я тут. І дитина вже не сприймає мене як «просто няню». І, здається, я теж уже не можу бути «просто няньою».

Марко завмер. Її слова були небезпечні — занадто відверті, занадто близькі.

— Ти не знаєш, хто я, Олено. — У його голосі не було злості. Лише попередження. — Якщо дізнаєшся — втечеш. Як усі інші.

Вона зробила крок уперед. Тепер між ними не залишилось і метра.

— Можливо. Але поки я тут. І поки я бачу не лише монстра, а й людину.

Марко подивився їй прямо в очі. І в ту мить між ними щось змінилося. Наче хтось уперше відкрив вікно в кімнаті, що десятиліттями стояла зачиненою.

Його рука повільно піднялася. Торкнулася її щоки. Тепло. Обережно. Вперше без контролю.

Олена не відсторонилася.

Але перш ніж він встиг сказати щось ще — роздався різкий дзвінок. Один короткий, другий… третій.

Марко вмить відступив, очі стали твердими, як крига. Він витягнув телефон.

— Що? — коротко.

Пауза. Потім:

— Привезіть його сюди. Негайно.

Він вимкнув телефон і подивився на Олену.

— Його знайшли, — сказав Марко. — Того, хто був тієї ночі поруч із тілом… Учительки дівчинки.

Його голос був спокійним, але очі — повні бурі.

— І він живий.