13. Тріщина в кригу

Олена довго не могла заснути тієї ночі. Перед очима стояло закуте тіло в темряві, кров, холодні очі Марка… і дитина, яка кликала її так щиро, ніби вона була єдиним світлом у цьому домі.

Вона сиділа біля ліжка дівчинки, гладячи її волосся, поки та не занурилась у сон. Крихітні пальчики стискали її руку навіть уві сні — як доказ, що дитина довіряє.

Коли двері тихо прочинилися, Олена здригнулася.
Марко.

Він не увімкнув світла, лише спирався на дверну раму, дивлячись на них обох. У його поставі було щось нове: не контроль, не влада, а… втома. Глибока, майже людська.

— Вона заснула? — його голос прозвучав тихіше, ніж зазвичай.

— Так, — прошепотіла Олена, обернувшись. — Вона весь час шукає вас. Ви для неї… єдина опора.

Марко опустив погляд на підлогу, ніби слова вдарили по ньому сильніше, ніж будь-яка куля. Він зробив крок у кімнату, і тепер світло з коридору торкалося його обличчя. Без холодної маски він виглядав інакше — молодшим, вразливим.

— Я не… — він зупинився, стиснувши щелепу. — Я не вмію бути тим, ким вона хоче мене бачити.

Олена підвелася. Відстань між ними скоротилася до кількох кроків, і вона вперше відчула, наскільки він високий і сильний. Але ще більше вона відчувала те невидиме напруження, що пульсувало між ними.

— Ви вже є для неї більше, ніж думаєте, — сказала вона тихо. — І, можливо… для когось іншого теж.

Його очі спалахнули, і на мить він наче зламався. Рука смикнулася вперед — торкнутися її чи відштовхнути, він і сам не знав. Але в ту ж секунду дівчинка заворушилася у сні, і Марко різко відступив.

— Добраніч, Олено, — його голос знову став крижаним, але вже не настільки переконливим.

Він зачинив двері. А серце Олени билося так, ніби вона сама щойно переступила заборонену межу.