12. За межею тиші

Його постать закрила світло, наче сам морок увійшов до кімнати. Марко зупинився на порозі, важко вдихнув, і тиша стала ще щільнішою.

— Олено, — його голос звучав рівно, без емоцій. Та саме це й було найстрашніше. — Чому ти тут?

Карта випала з її руки й дзенькнула об підлогу. Вона хотіла пояснити, але слова застрягли в горлі.

— Я… я почула звук, — нарешті прошепотіла, відчуваючи, як власна брехня тоне у його темному погляді. — Думала, дитина…

Його очі ковзнули по ній, а потім — на закутого чоловіка. Ледь помітна зміна в його обличчі: напруга, але не здивування. Наче він знав, що цей момент настане.

— І що ж ти побачила? — він зробив крок уперед.

Холодний протяг зачепив її щиколотки. Олена відступила, наштовхнулася плечем на стіну й відчула, як у ній розривається страх і гнів.

— Людину! — вирвалось у неї голосніше, ніж хотілося. — Скалічену людину, яку ви тримаєте тут, мов тварину!

Тінь усмішки торкнулася його вуст, але в очах не було нічого, окрім криги.
— І ти думаєш, ти зможеш зрозуміти цей світ? — він наблизився так, що від нього тхнуло тютюном і металом. — Ти, няня?

Її серце билося, як пташка в клітці. Вона відчувала, що ще один крок — і він зламає її. Але водночас щось у його погляді зупинило руку, яка вже тягнулася до її підборіддя.

— Пам’ятай, — його голос став тихим, майже шепотом, але від цього ще страшнішим. — У цьому домі ти існуєш тільки заради дитини.

І раптом позаду, крізь темний коридор, пролунав тоненький голосочок:
— Олено?..

Дівчинка стояла в піжамі, стискаючи в руках м’яку іграшку. Її великі очі дивилися то на няню, то на Марка.

Напруга миттєво розчинилася, ніби її змило хвилею. Марко відступив від Олени й, ніби нічого не сталося, нахилився до дитини.
— Іди спати, мала.

Олена дивилася на цю сцену, відчуваючи, що щойно торкнулася тієї межі, за якою немає дороги назад.