11. Те, що за дверима

Ключ-карта лежала в її долоні важче за камінь. Здавалося, вона тримала не шматок пластику, а вирок.

Олена прислухалася: кроків Марка не було чути. Тиша тиснула, перетворюючи кожен подих на зраду. Вона ковтнула повітря й повільно підійшла до масивних дверей.

Металевий замок мигнув червоним, коли вона піднесла карту. На мить їй здалося, що серце вибухне від страху.
Що я роблю?

Зелений вогник.
Клац.

Двері важко відчинилися, і холодний протяг вирвався з темряви. Усередині пахло вологою, іржею і… кров’ю.

Олена ступила крок, другий. Її босі ноги ковзнули по кам’яній підлозі. Лампочки під стелею світили рідко й тьмяно, відкриваючи лише клапті простору.

І тоді вона почула.
Тонкий, зламаний голос.
— Будь ласка… не треба…

Вона різко обернулася. В глибині кімнати, на металевому ліжку, сидів чоловік. Його руки були скути ланцюгами, обличчя розбите, погляд — відсутній. Кров змішувалася з потом, а тінь від лампи лягала на нього, наче додатковий тягар.

Олена закрила рота рукою, щоб не зойкнути. Вона не знала цього чоловіка. Але він був живим доказом того, що її бос — не просто холодний, а безжальний.

— Хто… хто ви? — вирвалося в неї шепотом.

Чоловік повільно підняв голову. Його губи тремтіли.
— Забирайся… поки він не повернувся.

У ту ж секунду коридор здригнувся від важких кроків.
Марко.

Олена завмерла, карта ще тремтіла в її руці. Серце билося так гучно, що здавалося — він почує його крізь стіни.

Двері скрипнули.
Його тінь лягла на поріг.