10. Двері, що не можна відчиняти

Олена заклякла. Її тіло здригнулося, але голосу вирватися не дозволила чужа долоня.
Очі звикли до темряви, і вона розгледіла постать за спиною. Це був не охоронець. Чужинець мав інший запах — металу й тютюну, наче від нього віяло вулицею, а не стерильною дисципліною цього дому.

— Тихо, — повторив він, стискаючи її сильніше. — Якщо він дізнається, що ти тут… навіть я не зможу допомогти.

Олена вирвалася настільки, щоб вдихнути повітря. Голова паморочилася від страху й заборонених запитань.

— Хто ви?.. — прошепотіла вона крізь затиснуті губи.

Незнайомець не відповів одразу. Його очі спалахнули блідим світлом, відблискуючи від тонкої лампочки, яка жевріла в кінці коридору.

— Той, хто ще живий лише тому, що знає, коли мовчати. А ти — занадто смілива, щоб довго жити тут.

Знову пролунало: стогін, який переріс у брутальний кашель і тихе ридання. Від того звуку в Олени перехопило подих.

— Там людина! — зірвалося з її уст.

Незнайомець різко приклав палець до губ і штовхнув її до стіни. Його голос став крижаним:

— Це не твоя війна. Якщо не хочеш стати наступною — забудь дорогу сюди.

Він розвернувся, і за мить його вже не було. Лише запах диму повис у повітрі.

Олена залишилася сама, а за дверима Марко все ще не виходив. Тиша була гіршою за крик. Вона торкнулася грудей, ніби намагаючись вгамувати серце, яке билося надто голосно.

Хто той чоловік? І що Марко ховає за цими дверима?

Вона зробила крок назад, але зупинилася. Її погляд упав на ключ-карту, що випала з кишені незнайомця і тепер лежала на холодній підлозі.

Вибір спопелив її зсередини. Забратися геть — або дізнатися правду.

Але ноги вже знали відповідь раніше за розум.