9. Крики за стінами

Крик повторився. Тепер уже не як відлуння, а наче хтось справді рвав тишу на шматки. Марко різко підвів голову. Його обличчя спалахнуло темною тінню, і на мить здалося, що він стане самою загрозою цього дому.

Олена відчула, як серце завмерло. Вона хотіла запитати, але Марко випередив її.
— Ти нічого не чула, — його голос був сухий, відрізав, мов ніж.

— Але ж… — почала вона, проте слова завмерли на вустах.

Він дивився так, ніби забороняв не лише говорити — думати. Його погляд зупиняв. Але тіло все одно пам’ятало звук, який не можна було уявити: крик, у якому було занадто багато болю.

Марко відсунув стілець і повільно пішов до дверей. Перед тим, як вийти, кивнув охоронцю, що стояв у коридорі. Той одразу зрозумів: няню потрібно тримати в кімнаті.

Та цього разу Олена не послухалася. Вона чекала, поки важкі кроки Марка стихнуть, і, ледве дихаючи, прослизнула за ним. Її бос, сам того не знаючи, вів її у глибини дому, куди не було доступу нікому, крім нього.

Коридори ставали темнішими, запах металу і вологи різав ніздрі. Камери сюди вже не тягнулися. Олена зупинилася, коли побачила: Марко відчинив масивні двері і зник усередині. Звідти знову вирвалося щось між стогоном і благанням.

Вона торкнулася холодної стіни й ледве стримала крик.

— Господи… що він приховує?

Раптом позаду пролунало шурхотіння. Хтось стояв зовсім поруч. Чиясь долоня накрила їй рот. І холодний шепіт пробив крізь темряву:

— Якщо хочеш жити — забудь, що ти тут.