8. Ціна усмішки

Марко довго стояв у темряві, спостерігаючи за ними. Його тінь тремтіла на стіні, наче живе створіння. У голові точився хаос: звичний порядок, який він вибудовував роками, тріщав по швах від одного чужого голосу, що умів заспокоїти його дитину.

Він відійшов, не видавши жодного звуку. У кабінеті знову загорілися екрани, та тепер він уже не бачив зображень — лише відчував дивний тягар у грудях. Здавалося, що дім, який стільки часу був фортецею, починає дихати не за його правилами.

Олена тим часом не спала. Аліна тихо заснула в її обіймах, але слова дівчинки не виходили з голови: «Крики… вони завжди тут ночами».
Вона прислухалася. І справді — крізь товсті стіни пробивався ледь вловимий відголос. Наче приглушений зойк, відлуння болю, яке не мало джерела.

Вранці все виглядало так, ніби нічні звуки були лише сном. Охоронці мовчали, дім жив за своїм холодним розпорядком: годівля, тренування, суворі накази Марка. Лише Аліна трималася за Оленину руку, не відпускаючи.

— Вона не відходить від тебе, — зауважив один зі слуг, коли Олена допомагала дівчинці з сніданком.
У його голосі звучала не заздрість і не осуд, а радше подив, навіть страх.

Марко зайшов у кімнату зненацька. Його погляд був важким, мов камінь.
— Аліно, вийди. — Він сказав це м’яко, але дівчинка одразу знітилася. Олена підбадьорливо кивнула їй, і та, неохоче, пішла.

Залишилися лише вони.
— Ви добре влаштувалися, — тихо промовив він, обійшовши стіл. — Дитина слухає вас більше, ніж мене. Ви викликаєте її усмішку.
Він зробив паузу. Його очі звузилися. — Але в цьому домі кожна усмішка має ціну.

Олена зустріла його погляд.
— Усмішка дитини не повинна нічого коштувати, пане Марко. Вона — безцінна.

Його щелепа напружилася. Уперше за довгий час він не знайшов, що відповісти одразу. Її слова зависли в повітрі, наче виклик.

А в глибині коридору, куди не сягали камери, тихо знову пролунав крик. І цього разу він був гучніший.