7. Тріщина в стінах

Особняк, який завжди здавався непорушним, того вечора дихав інакше. Тиша не була такою гнітючою — її розрізав шурхіт сторінок, які читала Олена, і тихі кроки Аліни, що намагалася слідувати за нею коридором.

Олена принесла з собою запах домашнього хліба, смак теплого молока з дитинства, тих речей, які у цьому домі давно забули. Вона не боялася. Не шепотіла, не намагалася вгадати настрій господаря. Просто жила. І саме це насторожувало всіх.

Марко сидів у своєму кабінеті, дивлячись на екрани камер. На одному з них — Олена та Аліна. Вона схилилася до дівчинки, щось шепотіла їй, і та кивала. Усміхалася. Усміхалася по-справжньому.

Його пальці нервово стиснули келих з віскі.
Усмішка дитини, яку він не міг викликати жодним подарунком, з’явилася через чужу жінку.

— Босе, — озвався хрипкий голос охоронця, що стояв біля дверей. — Ви певні, що ця… няня тут безпечна? Ми про неї мало знаємо.

Марко повільно підняв погляд.
— Знаєш, чого я навчився? — його голос був тихим, але від нього мороз ішов по шкірі. — Найбільші небезпеки завжди приходять не ззовні.

Охоронець замовк.

Тієї ж ночі Олена прокинулася від скрипу дверей. На порозі стояла Аліна з лялькою в руках. Її очі були великими, як у дитини, що боїться темряви.

— Ти теж чула? — прошепотіла вона.

— Що саме? — нахилилася Олена.

— Крики… вони завжди тут ночами. — Дівчинка притиснула ляльку до грудей. — Але ніхто не вірить.

Олена обійняла її, погладивши по волоссю.
— Тепер я тут. Я буду слухати.

А в темряві коридору, непомітний для них, стояв Марко. Його тінь відкидалася довгою смугою на підлогу. Він дивився, як дівчинка довірливо тулилася до чужої жінки, і розумів: це початок. Початок того, що зламає його порядок.

Бо сміх дитини — це не просто звук. Це тріщина в його стінах.