6. Холод і тепло

Особняк Марка стояв на відстані від міста, схожий на фортецю. Високі мури, охорона, камери. Усередині — холодні стіни, тиша і дисципліна. Дім, у якому навіть діти не сміялися.

Аліна, тепер дев’ятирічна, сиділа в кутку кабінету, обійнявши коліна. Її очі, ще завжди надто дорослі для такого віку, були прикуті до вікна. Марко бачив це щодня. Він знав: вона мовчазна, слухняна, але в глибині душі все ще носила ту ніч — кров, крики, смерть.

Він сам був тінню. Холоднокровний бос, який повернувся у світ, від якого намагався колись утекти. Сьогодні його слово важило більше, ніж постріл. Люди боялися його більше, ніж ворогів. Але єдине, чого він боявся сам, — це дитячий погляд Аліни. Бо в ньому відбивалося все, що він не міг дати.

І тоді з’явилася вона.

Олена переступила поріг упевнено, але занадто щиро, як для цього дому. Свіже обличчя, теплі очі, голос без фальші. Вона простягнула руку до Аліни, не зважаючи на присутність Марка, і сказала:

— Привіт, я твоя нова няня.

Аліна спершу не відповіла. Але її пальці тремтливо торкнулися долоні Олени. І в цій малій дії було більше, ніж усі намагання Марка за два роки.

Він спостерігав мовчки. Його люди перезирнулися: ніхто не розумів, навіщо бос найняв няню. Усі знали — діти йому чужі. Серце йому чуже.

— У вас є правила, яких потрібно дотримуватись? — прямо запитала Олена, дивлячись йому в очі.

Марко нахилив голову, і його погляд був крижаним.
— У моєму домі є тільки одне правило. Не став мені запитань.

Він чекав, що вона відведе очі, як робили всі. Але вона не відвела. Її упертість була небезпечною.

У ту мить він відчув: ця жінка не з його світу. Але саме це робило її небезпечною. Для нього. Для всіх.

Він вийшов із кабінету, не озирнувшись.
Але ще довго чув, як дівчинка вперше за довгі місяці тихо сміялася в сусідній кімнаті.