4. Перша погоня

Дощ стікав з дахів і бився об асфальт дрібним дробом. Усередині складу стояла тиша, але він чув — вони вже тут. Кроки на металевих балках, рипіння старого даху, затримане дихання тих, хто вмів убивати.

Дівчинка спала, закута в його куртку. Він прислухався до її рівного подиху й стискав пістолет так, що побіліли кісточки пальців.

— Знаю, ти тут, — голос рознісся залізними стінами. Знайомий голос. Колись — його «людина». Тепер — зрадник.

Він не відповів. Постріл прорізав темряву, іскри сипонули з балки. Він зреагував миттєво: коротка черга, глухий крик, тіло впало вниз. Інші мовчали, чекаючи моменту.

Він нахилився над дівчинкою, швидко торкнувся її плеча.
— Мала, прокидайся. Тихо. Ми їдемо.

Вона кліпнула сонними очима, вчепилася за нього маленькими руками. Він підняв її на руки й одночасно висмикнув запасний магазин.

Двері складу вибухнули деревиною від удару приклада. У пролом ринули озброєні тіні. В його очах спалахнув холодний вогонь.

Кулі засвистіли в повітрі. Він рухався швидко, точно, немов сам був частиною темряви. Дві фігури впали майже одразу, третя захлинулася власною кров’ю. Він стріляв однією рукою, іншою прикриваючи дитину.

Але ворогів було більше. Занадто багато.

Він рвонув до задніх дверей, вибив їх плечем. Дощ ударив в обличчя. Машина чекала під навісом — його останній прихисток.

— Тримайся, мала, — кинув він, саджаючи дівчинку на сидіння й застібаючи ремінь.

Вистріли лунали все ближче. Він стрибнув за кермо, завів двигун. Гул мотора заглушив постріли. Колеса зірвалися з місця, бризки води полетіли в усі боки.

Попереду миготіли вогні міста. Позаду — чорні фари переслідувачів.

Почалася гонитва.

Вулиці були слизькими, асфальт блищав у світлі неону. Його машина рвала повороти, заносилася на розмитих ділянках. У дзеркалі він бачив, як дві автівки йдуть слідом, не відстаючи.

Дівчинка тремтіла, стискаючи руками сидіння.
— Все добре, мала, — сказав він низько. — Поки я тут — вони не дістануть тебе.

Кулі розбили заднє скло. Він пригнувся й різко звернув у вузький провулок. Метал рипів об стіни, але він прорвався. Переслідувачі пішли слідом, одна машина не вписалася й врізалася в бетон.

Залишилася одна.

Він натиснув газ до межі. Серце калатало в такт мотору. Цього разу він не тікав від смерті. Він тікав заради життя — чужого, малого, але вже важливішого за власне.

Ворог ще тримався за ним, коли він вискочив на мостову. Позаду пролунали сирени — поліція втрутилася в хаос. Він використав момент: різкий розворот, і переслідувач опинився в пастці між двома патрулями.

Дощ продовжував лити. Він нарешті скинув швидкість і зупинив машину під покинутим мостом. Салон пахнув порохом і бензином. Дівчинка дивилася на нього величезними очима, повними страху й довіри.

Він видихнув і вперше за цю ніч посміхнувся — ледь помітно.
— Ми ще живі, мала. А це вже перемога.

Але в глибині душі він знав: це була лише перша погоня. І далі буде важче.