1. Клятва в тиші

Вона заснула на його руках. Дівчинка, злиплі від сліз вії, притискалася до нього так, ніби від цього залежало її життя. І він відчував — таки залежало.

Мафіозі, якого боялися цілі райони, вперше не знав, куди йти. Його дім — тепер руїна. Його імперія — у кривавій війні. Усі, хто був поруч, або зрадили, або лежали в землі. І тільки цей крихітний клубочок тепла тримав його на плаву.

Він заніс її у свій автомобіль. Сів за кермо. У дзеркалі заднього виду — розмитий силует маленької голівки, схиленої на сидінні. Вперше він боявся не смерті, а тиші. Бо тиша означала, що залишиться лише він — і цей погляд, наповнений довірою.

— Ти ще не розумієш, мала… — прошепотів він сам до себе, заводячи мотор. — Я той, від кого тебе треба було б рятувати.

Але її теплі пальці, що не відпустили його навіть уві сні, стали відповіддю.

Він знав: тепер йому доведеться вчитися жити інакше. Не для себе. Не для грошей. І навіть не для помсти.

Тепер — для неї.

Попереду було місто, яке завжди зустрічало його неоном, шумом і смертю. І він ще не уявляв, як приховати дитину від тих, хто полюватиме не лише за ним. Але вперше у його серці промайнула думка: може, є щось більше, ніж куля в лоб чи виграшна угода.

Дівчинка тихо заворушилася уві сні й прошепотіла крізь подих:

— Татку…

Це слово розірвало його, наче кулеметна черга. Він стискав кермо, відчуваючи, як у грудях народжується щось, чого в ньому давно не було — клятва.

Тепер він мав стати тим, ким ніколи не був.

І якщо для цього доведеться пролити ще більше крові — він зробить це. Бо вперше в житті мав кого захищати.