Глава 14.

Валя дивилася на Микиту, який сидів поруч із нею з апетитом наминаючи борщ та не могла повірити, що бос привіз її до своїх рідних. Тут він зовсім інший. Більше посміхається, стає трохи безтурботним. Валерія Данилівна та Владислав Петрович дуже сподобалися дівчині. Вже через пару хвилин спілкування з ними ніяковість зникла. А коли вони всі разом сіли вечеряти на кухні, у Валі навіть з’явився апетит. За вечерею ніхто не насідав на гостю з питаннями. Але Валерія Данилівна розповідала дівчині про дитячі пригоди сина та жалілася, що останнім часом він зовсім не приділяє часу відпочинку.

Подякувавши за вечерю, Валя з Микитою почали прощатися. Дівчина жалкувала, що мусить їхати. Тут було так затишно і по-домашньому тепло. Валя згадала своїх батьків. Колись вони теж щовечора ось так збиралися всі разом на кухні. А зараз навіть Мар’яни немає поруч. Валя уявила, як повертається в порожню квартиру та відчула, що на очі навертаються сльози. Як же не хочеться залишатися самій після такого теплого вечора в колі чужої родини!

Опинившись за порогом будинку, Валя щільніше закуталася у свій кардиган. Схоже, що температура у неї тримається досі, бо на вулиці не так вже й холодно, а вона тремтить. Зачинивши двері в будинок, Микита огорнув дівчину рукою за плечі та повів до машини. На вулиці вже стало темно, а з похмурого неба іноді мрячив дрібний дощ. Посадивши Валю на переднє сидіння, Микита сів за кермо, увімкнув фари, завів двигун і рушив з місця. Дівчина спостерігала за маленькими краплями, що залишалися від дощу на лобовому склі автівки та відчувала, що сьогодні страшенно не хоче залишатися сама.

— Сердишся, Попелюшко? — тихо запитав Микита.

— Ні. У тебе чудова мама! Наскільки розумію, Владислав Петрович тобі вітчим?

— Так, вони з матір’ю працюють в одній лікарні. Моя мама терапевт, а Владислав Петрович кардіолог. Вони одружилися коли мені було п’ятнадцять, — Микита зробив паузу. — Мабуть, ти хочеш запитати, де мій рідний батько?

— Хочу. Але не знаю, чи маю право. Можливо, це надто особисте…

— Батько покинув нас із мамою, коли мені було вісім. Сказав, що сімейне життя йому набридло і просто пішов. Мама дуже страждала після розлучення. А ще нам тоді було дуже важко в матеріальному плані. Але Олександр Данилович взяв нас під свою опіку. Дядько дуже багато зробив для нас із мамою і я цього ніколи не забуду.

— Ти не бачився з батьком відколи він вас покинув?

— Ні. Він ніколи не намагався вийти на спілкування. Батько рідко проводив зі мною час навіть коли вони з мамою жили разом. Йому було цікавіше подивитися телевізор чи випити пива, ніж приділити увагу мені. Я не знаю, де він зараз. Але радію, що мама з Владиславом Петровичем. Він чудова людина!

— Пробач, що зачепила цю тему.

— Не вибачайся, Попелюшко! — посміхнувся Микита. — Я ж сам розповів.

Машина вже покинула межі приватного сектору та опинилася на жвавих вечірніх вулицях, осяяних яскравим світлом вітрин та ліхтарів. Дощ посилився, тому Микита увімкнув двірники. Кинувши на Валю швидкий погляд, він промовив:

— Якщо ти не сердишся, то чому мовчиш? Погано почуваєшся?

— Ні, — Валя зробила паузу. — Просто… Чомусь згадала маму з татом...

— Ти казала, що втратила батьків сім років тому. Як це сталося?

— Це було взимку. Ми з Мар’яною тоді гостювали в селі у бабусі з дідусем. Мама з татом їхали до нас на своїй машині та потрапили в аварію. Зіткнулися з фурою, яку занесло на слизькій дорозі.

Микита зупинив машину на світлофорі. Поглянувши на дівчину, він накрив її зчеплені в замок руки своєю долонею та тихо промовив:

— Мені дуже шкода, що так сталося, Попелюшко!

Валя зустріла його погляд і відчула, що на серці стає легше. Микита прибрав руку з її пальчиків, бо на світлофорі вже загорівся зелений. Зупинивши авто на парковці біля магазину, всередині якого була аптека, Микита наказав Валі залишатися в машині, а сам побіг за ліками. Дівчина провела боса поглядом і посміхнулася. Поруч з Микитою так затишно і спокійно. Чому він так дбає про неї? Невже вважає її настільки цінною співробітницею? Чи тут щось інше? Симпатія… можливо, почуття? Валя відчула, що від цих думок її серце почало битися частіше. Ні, не варто про це думати. Сьогоднішній вечір чиста випадковість, а Микита лише хоче, щоб вона якомога швидше повернулася в офіс. Вона лише підлегла, а він її бос.

Микита повернувся з магазину швидко, тримаючи в руках пакетик з ліками, невелику сіточку з лимонами та коробку шоколадних цукерок. Він сів на місце водія, дістав з пакетика пластинку з льодяниками та простягнув її Валі.

— З’їж один, — промовив Микита. — Я ще взяв тобі розчин для полоскання горла, але то вже вдома.

— А цукерки навіщо? — Валя розпакувала льодяник та поклала його до рота.

— Мама казала поїти тебе гарячим чаєм з лимоном. З цукерками буде смачніше. А ще вони покращать тобі настрій. Не хочу, щоб ти сумувала.

Микита закинув всі покупки на заднє сидіння та завів двигун. Вже через двадцять хвилин машина зупинилася біля багатоповерхівки Валі. Дощ скінчився, але повітря досі залишалося вологим та прохолодним. Дівчина вже збиралася прощатися з босом і йти додому, але Микита раптом заглушив двигун, вийшов з авто, обійшов його та відчинив дверцята біля Валі, подавши їй руку. Невже він збирається провести її до квартири? Здогадка дівчини підтвердилася, коли Микита дістав з заднього сидіння всі покупки, зачинив дверцята авто та заблокував їх. До під’їзду вони йшли мовчки, так само мовчки їхали в ліфті. Коли дверцята кабіни відчинилися на потрібному поверсі, Валя рушила до дверей своєї квартири. Микита мовчки спостерігав за нею і чомусь здавалося, що він нікуди не збирається йти. Та ні, бос не залишиться! Мабуть, він просто хоче занести пакунки. Дівчина повернула ключ в замку та увійшла до передпокою, вмикаючи там світло. Микита спокійно увійшов слідом за нею, замкнув замок зсередини та почав стягувати з себе кросівки.