Глава 3.

Галина Григорівна та Іван Гаврилович засмутилися, коли Валя оголосила їм про свій намір повертатися до міста. Старенькі довго вмовляли онуку пожити у них ще, але Валя не змінила свого рішення. У бабусі з дідусем дуже добре, але… Минуло вже майже два тижні, а вона ще навіть не починала пошуки роботи. Більше байдикувати не можна. Скоро наступний платіж по кредиту і банк чекати точно не буде! Галина Григорівна та Іван Гаврилович трохи повеселішали від того, що хоча б Мар’яна залишається з ними. Проте до останнього не полишали спроб вмовити старшу онуку передумати. Але Валя не передумала. І в суботу, коли вони всі разом закінчували вечеряти у дворі під густим кленом оголосила рідним, що завтра зранку повертається до міста. 

— Валюш, а може краще ввечері поїдеш? — запитала Галина Григорівна. — Ігор як раз завтра буде їхати до міста на машині. Він би тебе до самого будинку довіз. А ми б тобі картоплі та овочів дали з собою.

— Бабусю, я краще автобусом, — посміхнулася Валя. — Приїду в місто зранку і матиму цілий день, щоб зайнятися справами.

— Та нікуди твої справи не подінуться, Валюш! — посміхнувся Іван Гаврилович. — З Ігорем зручніше буде їхати. І веселіше!

— Божечки, тепер тебе сватають! — прошепотіла Мар’яна, нахиляючись до вуха Валі. — Мені теж Ігоря пропонували, ледь викрутилася! Ти влипла, сестричко! 

Ігор був сином сусідів Галини Григорівни та Івана Гавриловича. Валя та Мар’яна знали його з дитинства. Всі літні канікули дівчата проводили у бабусі з дідусем та цілими днями гралися на вулиці разом з Ігорем та іншими дітьми, які жили неподалік або теж приїздили на літо до рідних. Ігор був ровесником Валі, мав приємну зовнішність та спокійний характер. Зараз він працював у столиці, але періодично навідував своїх батьків. І Валя, і Мар’яна завжди сприймали Ігоря лише як гарного знайомого. І сам він теж ніколи не намагався причарувати когось із сестер. Проте віднедавна Іван Гаврилович та Галина Григорівна постійно згадували Ігоря в присутності Валі. А все тому, що після свого приїзду дівчина зізналася рідним, що завершила стосунки з Юрою. 

— Я поїду автобусом, — Валя вирішила припиняти цю розмову і підвелася на ноги, починаючи збирати зі столу посуд. — А картоплі мені багато не треба.

Зібравши тарілки та ложки, Валя понесла їх у будинок. Опинившись на кухні, вона склала посуд у раковину. Почувши позаду себе чиїсь кроки, дівчина озирнулася і побачила на порозі кухні дідуся. Іван Гаврилович спокійно підійшов до онуки та поставив біля раковини брудну тарілку.

— Ох, ще одна була? — Валя посміхнулася. — І як я не помітила?

— Ти не помітила, бо надто ретельно збирала посуд по всьому столу. А біля себе не глянула! — посміхнувся Іван Гаврилович. — В житті теж так буває, Валюш! Те, що треба, може бути поруч. Але ми женемося за чимось примарним і геть не помічаємо того, що просто під носом.

— Натякаєш, що я женуся за чимось примарним? — Валя з посмішкою поглянула на дідуся, який повільно опустився на табуретку неподалік від неї.

— Ні, дитино! Я лише тарілку приніс, а все інше… Просто до слова прийшлося.

Валя не стала нічого відповідати, починаючи ретельно мити посуд. Іван Гаврилович теж пару хвилин мовчав, а потім промовив:

— Знаєш, Валюш, я ніколи не набридав зайвими питаннями вам з Мар’янкою… Але я бачу, що тобі зараз дуже кепсько.

— Я працювала в цій компанії п’ять років, — Валя намагалася вимовити це якомога спокійніше, проте голос все одно трохи затремтів. — Непросто було покинути все та піти. Але це було необхідно.

— Сумніваюся, що очі в тебе такі сумні лише через роботу, — Іван Гаврилович зробив паузу. — Ти ж не просто так звільнилася, вірно?

— Я пішла за власним бажанням, — Валя не могла збрехати дідусю, тому вирішила уникнути прямої відповіді. — Не мала сил працювати з ним. Новий молодий бос… просто нестерпний.

— Тоді ти повинна радіти, що звільнилася. А все з точністю до навпаки.

— Це минеться, дідусю! Як ти там казав? Якось воно та й буде!

— Це вірно, але… Ти впевнена, що вчинила правильно?

— Чому ти питаєш?

— Тому, що бачу, як сильно тобі болить.

Валя перевела подих, проковтнувши сльози та на секунду замислилася. Чи можна було залишитися в офісі після того, як вона випадково почула ту телефонну розмову Микити? Ні, в жодному разі! Бо після викриття зрадника компанія точно перейшла до рук Матвія, а він все одно б звільнив її у перший же день. Матвій ненавидить її та вважає недолугим дівчиськом, якому не місце на керівній посаді. А Микита… Чітко зрозуміло, що він збрехав, пообіцявши забрати Валю у свій офіс. Отже, втрата роботи була неминучою.

— Я не шкодую, — промовила Валя. — Так, це боляче… Але так буде краще.

— Не хочу повчати тебе, дитино! — Іван Гаврилович зітхнув. — Це твоє життя і лише тобі вирішувати, як його прожити. Але пам’ятай, що приймаючи важливі рішення не можна давати волю поганим емоціям. Вони заважають бачити правду. Домальовують в уяві те, чого насправді немає… Особливо коли кохаєш.

— Я дійсно уявила собі те, чого насправді немає, — Валя схлипнула, не в змозі стриматись та вкотре здивувалася тому, наскільки тонко дідусь вміє бачити її наскрізь. — Але в цьому винні не погані емоції, а мої почуття.