Глава 2. Микита

Микита відвів погляд від монітора та відкинувся на спинку крісла. Знову ніяк не вдається зібрати докупи думки! Треба зосередитися, але як думати про справи, якщо почуваєшся вщент розбитим і безпорадним? Це було зовсім нове відчуття для Микити. Так само як і відчуття закоханості, яке переповнювало його ще десять днів тому. Тоді думки були чіткими та оптимістичними, тіло неначе сповнювалося енергією та легкістю, а проблеми здавалися не такими страшними. І все тому, що поруч була жінка, з якою він почувався щасливим. Його Попелюшка. Як добре їм було разом! І коли Микита остаточно зрозумів, що вже не хоче жити без цієї дівчини та зізнався їй у коханні, Валя втекла. Без жодного пояснення, без видимої причини. Хоч причина у Попелюшки мусила бути, бо занадто вже підозріло вона поводилася перед своєю втечею. 

Спочатку Микита думав, що до раптового зникнення Валі причетний Віктор. Проте жорстко допитавши зрадника, він переконався, що помилився. Після цього Микита поставив на вуха весь офіс, намагаючись з’ясувати, що могло змусити Валю так раптово звільнитися. Але не знайшов жодної зачіпки. Чому ж Попелюшка втекла? Чому покинула свого боса після того, як він зізнався їй у коханні? Якщо її щось хвилювало, то чому вона не розповіла про це? Не довіряла? Чи може раптом зрозуміла, що не має таких глибоких почуттів? Микита проганяв цю думку. Ні, мусить бути інша причина! Попелюшка так палко відповідала на його поцілунки та обійми... Вона теж щось відчувала. Чому ж тоді зробила так боляче?

На вулиці привітно сяяло яскраве літнє сонце, а спекотний день лише наближався до екватора. Микита підвівся з-за столу та підійшов до вікна. Після викриття Віктора минуло майже два тижні, але Олександр Данилович не спішив знімати племінника з посади. Мабуть, побоюється інших зрадників в офісі, тому взяв час на роздуми. Микита розумів переживання Олександра Даниловича і зовсім не збирався кидати його бізнес напризволяще. А ще дуже хотілося покарати нахабного конкурента, який вирішив діяти брудними методами та загарбати чуже. Микита вже мав чітку стратегію дій, плануючи вивести компанію дядька на новий рівень та створити серйозну конкуренцію для Євгена Сергійовича. Але якщо Олександр Данилович все ж таки накаже передати керівництво Матвію… Микита вирішив, що тоді одразу віддасть посаду брату. Бо Олександр Данилович має право сам обирати, хто буде керувати справою всього його життя.

— Микито Олексійовичу, до вас Олександр Данилович і Матвій Олександрович, — пролунав з динаміку на столі ввічливий голос секретарки.

— Запрошуйте гостей до кабінету, Аліно!

Микита відійшов від вікна, розвертаючись обличчям до дверей. Вже за мить вони відчинилися, впускаючи до кабінету Олександра Даниловича та Матвія. Впевнена постать дядька, підкреслена класичним діловим костюмом завжди викликала у Микити захват, але зараз обличчя чоловіка здавалося трохи схвильованим. А от Матвій виглядав так, неначе очікував на приємну новину. Білосніжна сорочка додавала урочистості жорстким рисам його обличчя та рішучому погляду чорних очей. Після викриття Віктора єдиний син Олександра Даниловича декілька днів зберігав мовчанку та ходив чорнішим за хмару. Мабуть, непросто було усвідомити, що ти не помітив зрадника і дозволив людині, яку вважав своїм другом занапастити бізнес. Проте через чотири дні після звільнення Віктора поведінка Матвія змінилася. Він прийшов до Микити та вибачився, що з недовірою сприйняв його припущення про шпигуна. А потім подякував за допомогу у викритті зрадника. Микита не показував цього, але така поведінка молодшого брата його дуже здивувала. Матвій не з тих, хто вибачається! Мабуть, ця ситуація дійсно викликала у нього шок, адже він мало не втратив бізнес батька, який мріяв очолити з самого дитинства.

— Привіт, Микито! — Олександр Данилович підійшов до племінника. — Маєш хвилинку? Треба поговорити.

— Доброго дня, дядьку! — Микита посміхнувся, потискаючи руку чоловіка, а потім перевів погляд на Матвія, який теж простягнув долоню для привітання. — Звісно, завжди готовий вас прийняти!

— Думаю ми з батьком не заберемо багато твого часу! — посміхнувся Матвій.

— Прошу, сідайте! — Микита вказав відвідувачам на стільці навпроти свого столу та повернувся в крісло. — Про що ви хотіли поговорити? 

— Микито, не буду ходити колами, скажу прямо, — Олександр Данилович опустився на стілець. — Знаю, що тобі важко одночасно керувати власним бізнесом і бути гендиректором тут. Я дуже вдячний тобі за все, що ти зробив, але чудово розумію, що просити тебе й надалі вести мої справи буде величезним нахабством!

— Дядьку, я ніколи не відмовлю вам у допомозі! — Микита посміхнувся. — Ви стільки зробили для нас із мамою. Мені приємно, що я можу віддячити вам.

— Ти можеш повертатися до свого бізнесу, Микито! — втрутився Матвій. — Кризи в компанії немає, тож я спокійно можу взяти керівництво на себе!

— Матвію, помовч! — суворо обірвав його Олександр Данилович. — Як ти можеш очолити фірму, якщо був не в змозі навіть розкусити зрадника, що крутився просто поруч із тобою?!

Матвій трохи зблід від цих слів, а його чорні очі розгублено подивилися на обличчя Олександра Даниловича. Микита починав розуміти мету візиту дядька. А от Матвій, схоже, розтлумачив наміри батька зовсім неправильно.

— Дядьку, ви хочете, щоб я й надалі керував вашою компанією? — прямо запитав Микита.

— Микито, я не можу просити тебе про це, — Олександр Данилович зустрів його погляд і зітхнув. — Я знаю, що ти не відмовиш… Навіть якщо це додасть тобі незручностей.