Глава 23

Після розмови з Аллою Олегівною я не могла знайти собі місця. В голові крутилися сотні думок, і жодна з них не давала мені спокою. Я знала, що більше не можу мовчати. Мама, її інтриги, постійні маніпуляції — усе це занадто важке, щоб нести цю ношу на своїх плечах самостійно. Але як про це сказати Денису? Чи зрозуміє він мене? Чи повірить? Що як він подумає, що я вигадую чи намагаюся захистити себе, розповідаючи все з власної перспективи?

Я ходила кабінетом, намагаючись вирішити, як бути. 

— Як правильно вчинити? — запитувала себе знову і знову. У голові лунали два голоси. Один підказував сказати правду, адже це найчесніший шлях. Інший боявся наслідків — що, якщо Денис не на моєму боці? Що, якщо я помиляюся щодо нього, а він насправді віддає перевагу моїй матері?

Зрештою я зважилася. Вирішила: хай буде як буде, але я не можу більше тримати це в собі. Я скажу все Денису. Якщо він захоче — повірить, а якщо ні… то я дізнаюся правду про наші стосунки.

З цими думками я вийшла з кабінету і попрямувала до Дениса. В моїх руках були документи, які мали послужити приводом для нашої розмови. Серце калатало в грудях, а всередині розгорався страх. 

Підійшла до кабінету, зробила глибокий вдих і обережно відчинила двері. Кабінет здався порожнім. Дениса не було. Невже я знову прийшла не вчасно? Розгублено озирнулася, і тоді побачила її.

Мама.

Вона сиділа в кріслі біля столу Дениса, її погляд одразу пронизав мене. Обличчя було холодним, майже зловісним. Вона сиділа, наче королева, з посмішкою, в якій було щось зухвале і нахабне. Я завмерла на місці, і відчуття тривоги розрослося всередині мене, мов згусток темряви.

— Що ти тут робиш? — ледве вимовила я, намагаючись не показати своєї розгубленості.

— Те саме, що й завжди, Інно, — відповіла вона тихим, але впевненим тоном. — Захищаю свої інтереси.

Її слова прозвучали, як ляпас, і гнів миттю підступив до горла. Захищає свої інтереси? Це жахливо прозвучало, неначе вона бачила мене і Дениса просто частиною якоїсь гри.

Я не могла більше мовчати. Сьогодні все з’ясується, і я не збиралася відступати.

— Де Денис? — запитала я, залишаючи голос спокійним, хоча всередині мене кипіли емоції.

Але мама не звертала уваги на мої слова. Вона повільно підвелася з крісла нашого боса і підійшла до мене впритул. Її очі, завжди холодні, зараз блищали зловісним блиском. Від цієї тиші та її невловимого погляду всередині зростала тривога.

— Думала, що батько тобі допоможе? — гнівно кинула вона, такий її тон завжди пробирав до кісток. Тіло напружилося, від очікування чогось страшного. Цей голос, цей її тон… Скільки разів у дитинстві я чула саме такі слова перед покаранням. Як моя мати могла бути такою злою і безжальною?

Згадала, як маленькою цей голос змушував моє серце стискатися, а ноги підкошувалися від страху. Після таких слів завжди слідували покарання і побиття. Тоді я була безсила, не могла захиститися, не знала, як протистояти їй.

Зараз я відчуваю, як знову цей страх повільно, але впевнено охоплює мене, наче липкі лапи, що тягнуться до горла, не даючи дихати. Від однієї її присутності стає важко ковтати, а спогади про всі ті страшні моменти повертаються з новою силою.

Але цього разу я не буду мовчати.

— Ти зраджуєш татові і брешеш йому, — вимовила я з болем і рішучістю. Я стиснула зуби і подивилася їй в очі, хоча все в мені хотіло відвернутися, піти геть. Та я не втечу.

Мама зневажливо розсміялася, а потім зупинила свій зловісний погляд на мені:

— Не лізь не в своє діло. Інакше я тебе знищу!

Раніше я б зіщулися б від страху. Але не на цей раз. Я не відступлю. Я більше не та, що була колись. Не та маленька, залякана дівчинка, що зіщулювалась перед її гнівом. Ні.

— Я вже не та маленька залякана дівчинка, — вимовила, дивлячись їй прямо в очі.

Голос мій був твердий, хоч і тремтів від внутрішньої напруги. Я не дозволю їй більше зламати мене.

Мама дивилася на мене кілька секунд, наче зважувала, як реагувати на мою відповідь. Її погляд холодний, як лід. Але на якусь мить здалося, що в її очах проковзнуло здивування. Вона не очікувала від мене такої рішучості. Їй вперше доводиться зустріти не ту дитину, яку вона звикла контролювати, а дорослу жінку, яка готова боротися за своє життя і своє щастя.

Я різко розвернулася, не бажаючи продовжувати цю безглузду розмову. Серце ось-ось мало вибухнути в грудях. Кожен крок давався важко, немов хтось штовхав мене в груди, змушуючи дихати через силу. Знову накотилися ті самі почуття, що були в дитинстві: коли мамині злісні очі пронизували мене до самих кісток, коли її холодний, наказовий тон замикав мене в пастці страху…

Але не цього разу.

Я вийшла з кабінету і вже за дверима мене охопила дивна суміш полегшення і розпачу. Розмова з батьком виявилася марною. Я сподівалася, що він зможе вплинути на маму, що хоч якась частина її прислухається до нього, але щойно стало зрозуміло, що це була ілюзія. Я хотіла вірити, що він може допомогти, що його авторитет ще щось означає для неї, але насправді мама давно пішла своїм шляхом, де для нас з батьком не було місця.

Крокуючи коридором, намагалася зібратися з думками. Тіло тремтіло від гніву і безсилля. Я вже не дитина, але навіть зараз мама все ще мала здатність викликати в мені відчуття слабкості і страху. Проте більше цього не буде.

***

Лишень коли зайшла до себе в квартиру, я відчула усю важкість сьогоднішнього дня. Скинула взуття і підійшла до вікна. Дивилася на сіре небо, дахи будинків на обрії і дихала прохолодним повітрям, що лилося з вулиці з відчиненого вікна. Тиша й затишок мого дому лагідно огортали мене за плечі. Мені потрібно заспокоїтись, відволіктися від напруги, але думки про маму і її поведінку не покидали мене. У голові постійно крутилося одне і те ж питання: чи зміниться вона колись? А може, це я маю змінитися? Може, це мені просто треба відмовитися від ілюзії, що у мене з Денисом будуть нормальні стосунки? Що у нас взагалі можуть бути стосунки…