Глава 22. ч.1

Після розмови з батьком я відчула певне полегшення. Хоч і не впевнена, чи моя правда допоможе, але все ж трохи стало легше на душі. Нарешті мені вдалося чесно висловити свої думки. Вперше за довгий час у мене з’явилася надія, що тато, можливо, допоможе вирішити цей заплутаний трикутник між мною, мамою і Денисом. Я відчувала певний тріумф і піднесення, бо була впевнена, що мамі не сподобається те, що вона почує від батька.

Наступного ранку я прокинулась бадьорою. Сон був спокійний, а думки не такі важкі, як раніше. Я всміхнулась, дивлячись у дзеркало: можливо, все складеться на краще і мама дасть мені спокій. Я зібралася і вирушила на роботу, відчуваючи, що цей день буде хорошим. Дорогою взяла каву і з думками про Дениса, приїхала в офіс. Одразу взялася за роботу, яка допоможе відволіктись від усіх цих складних емоцій.

До обіду я занурилась у завдання і навіть не помітила, що не бачила ані маму, ані Дениса. Зазвичай, хоча б одного з них я зустрічаю, чи принаймні відчуваю їхню присутність у компанії. Але сьогодні було якось незвично тихо.

Після перерви я взяла документи, щоб віднести їх на підпис до Дениса. Коли я підійшла до його кабінету, двері були відчинені, але всередині нікого не було. Я здивувалась: це було незвично для нього. Пройшовшись коридорами, я раптом почула голоси, що лунали з кімнати для нарад. Моя цікавість підштовхнула мене піти туди.

Відкривши двері, я заціпеніла. У кімнаті стояли Денис і моя мама. Вони щось палко обговорювали, але, щойно побачили мене, одразу замовкли. Їхні погляди зустрілися з моїм, і я відчула, як напруга повисла у повітрі. Денис виглядав злим, його щелепа була стиснута, а брови нахмурені. Оксана ж навпаки — мала впевнений, навіть зухвалий вигляд, як хижачка, що знайшла свою здобич.

Найбільше мене дратувало те, що її рука лежала на плечі Дениса. Це жест був настільки непотрібним і провокаційним, що мене охопила хвиля ревнощів і обурення. Я відчула, як груди наповнюються злістю, але стрималася, щоб не робити різких висновків.

— Щось трапилось? — мої слова прозвучали напружено, але я намагалася не показати, що мене це хвилює.

Денис зустрів мій погляд, його очі мимоволі пом’якшились, але він не відповів. Оксана ж говорила за нього:

— Ми лише обговорювали важливі питання щодо компанії, — її голос прозвучав так, ніби вона натякала на щось більше, аніж просто робочі справи.

Моя злість наростала, але я тамувала її за маскою байдужості.

Денис різко повернувся до мене і, не дивлячись прямо в очі, холодним голосом промовив:

— Інно, повернися до себе в кабінет. Ми з Оксаною зараз зайняті.

Його крижаний тон вразив мене до глибини душі. Мене наче пробило наскрізь. Невже це той самий Денис, який так ніжно обіймав мене вранці? Я не знала, що й думати. Його різкі слова врізались в моє серце, залишивши неприємний осад.

Я мовчки кивнула і, стримуючи емоції, повільно вийшла з кімнати. Його наказ був чітким і безапеляційним, і як би це не ображало мене, я змусила себе нагадати, що він не тільки мій коханий, але й мій бос. Ми на роботі, і він мав право бути суворим у таких ситуаціях. Але навіть з усвідомленням цього, його холодність завдала болю.

Йшла по коридору і відчувала, як в душі росла тривога. Що там відбувається? Що вони обговорювали? Може, мама знову до нього липне? Вона вже кілька разів намагалася втягнути його в свій світ інтриг, а я досі не знала всієї правди про їхні стосунки. Від однієї думки про це мене охопили ревнощі. Я намагалася заспокоїтись, але ці підозри мучали мене.

Ні, Денис не дозволить цьому статися.

Але уява малювала найгірші сценарії. Що, якщо мама знову намагається його звабити? Що, якщо вона хоче повернути Дениса собі? Можливо, вона вже зробила крок вперед, і саме тому він такий злий?

Серце завмирало від цих підозр. Ревнощі… це найбільш руйнівне почуття, яке можна відчути. Нестерпно важко контролювати ці емоції, які намагаються вирватись назовні. В мені кипів гнів, але я мусила залишатися спокійною. Я не могла дозволити своїм почуттям взяти верх, хоча це давалося надзвичайно важко.

Зробила глибокий вдих і повільно видихнула, намагаючись придушити в собі паскудні думки. Денис — мій бос. І поки ми на роботі, я маю поводитись професійно. Незважаючи на ураган, який вирує на душі.

Повернувшись до свого кабінету, неспокій все так само стискав мене зсередини. Неможливо було зосередитися на роботі — думки безперестанку поверталися до того, що я побачила у кімнаті для нарад. Мама, зухвала і впевнена, з рукою на плечі у Дениса, а він — злий і напружений. Щось явно було не так. Що вони так палко обговорювали, що його гнів вилився навіть на мене?

Раптом телефон на столі дзвякнув, і я схопила слухавку, сподіваючись, що це Денис.