Глава 11. ч.2

За кілька хвилин двері відчинилися, і в кабінет увійшла Алла Олегівна.

— Ви хотіли мене бачити, Денисе Захаровичу? — запитала вона люб’язним тоном, але одразу замовкла, коли помітила мене. Її погляд змінився на насторожений.

Денис, зберігаючи спокій, лише кивнув їй, а потім жестом руки показав на крісло навпроти мене.

— Алло Олегівно, якщо я правильно зрозумів, то ви звільнили Інну Богданівну? — запитав він без жодного натяку на емоцію.

Вона впевнено кивнула, її обличчя виражало абсолютну впевненість у правильності своїх дій.

Денис, з ледь помітною усмішкою, яка збила мене з пантелику, спокійно сказав:

— Правильно зробили. Інна не підходить на посаду прибиральниці.

Я відчула, як холодний шок пробіг по моєму тілу. Я дивилася то на нього, то на Аллу Олегівну, яка вже не приховувала свого тріумфу. Мій розум намагався осягнути сенс його слів, але в голові лунав лише один сигнал: мене зрадили.

Після слів Дениса я відчула, як земля зникла з-під моїх ніг. Серце стиснулося, а в грудях розлилося холодне хвилювання. Мої думки перемішалися: чи я правильно почула? Він справді сказав, що я не підходжу на посаду? Ця мить здалася вічністю, і тиша в кабінеті була настільки гострою, що здавалося, можна було почути, як вона розрізає повітря.

Та раптом голос Дениса знову прорізав цю тишу, і я здригнулася від несподіванки:

— Вважаю, що Інну Богданівну потрібно оформити на посаду моєї особистої помічниці. А для прибиральниці підшукайте когось іншого.

Я ледь не зойкнула від несподіванки. Відчай і розгубленість, які щойно заполонили мене, миттєво змінилися на недовіру і подив. Я намагалася зрозуміти, чи не уявляю собі все це. Чи справді Денис це сказав? Чи це лише гра, в якій я не знаю правил?

— Але наступного разу такі рішення не приймайте без моєї участі, — суворо додав Денис, звертаючись до Алли Олегівни. — Інакше наступного разу роботу втратите ви.

Я побачила, як обличчя Алли Олегівни змінилося на маску шоку. Її очі вирячилися, рот залишився відкритим від здивування. Тепер це вже вона була у ролі тієї, кого вразили несподіваними словами.

Денис перевів погляд на мене, його усмішка була спокійною та впевненою:

— Вітаю з підвищенням. Ваш кабінет знаходиться за стінкою, поруч з моїм.

Я не могла повірити своїм вухам. Серце шалено калатало, а всередині мене хвилі адреналіну чергувалися з хвилями полегшення. Я ледь стримувала усмішку, намагаючись триматися впевнено, хоча всередині все тряслося від нервів.

— Ви можете йти. Оформіть всі необхідні документи сьогодні, — додав Денис, звертаючись до Алли Олегівни.

Вона розгублено кивнула і, випрямивши спину, попрямувала до виходу. Її погляд на прощання був лютий і повний презирства, але я вже не звертала на це уваги. Мої думки були зосереджені на тому, що щойно сталося, і я відчувала, що це лише початок чогось нового, чогось, що змінить усе моє життя.

Слабо пам’ятаю, як вийшла з кабінету Дениса і як дійшла до свого. У голові було порожньо, як ніби все, що сталося за останні кілька хвилин, було лише дивним сном. Важко опустилася на крісло за столом, і здавалося, що ноги більше не тримають мене. Очі не відривалися від вікна, але я нічого не бачила. Уся увага була зосереджена на думках, що хаотично кружляли в моїй голові. Денис... він зробив мене своєю помічницею. Щойно принизив Аллу Олегівну при мені. А ще виділив мені власний кабінет.

Серце билося швидко, але було невідомо, чи це від радості, чи від страху. Чому він так вчинив? Чого він від мене хоче? І чому я, з одного боку, відчувала полегшення, а з іншого — тривогу? Не встигла я зосередитися на цих думках, як дзвінок телефону знову вирвав мене з роздумів. Від несподіванки я здригнулася. Погляд впав на екран — Алла Олегівна.

— Інно Богданівно, спустіться до відділу кадрів, щоб підписати документи, — сухо сказала вона, і її тон був абсолютно позбавлений емоцій.

Зібравши всі сили, я змусила себе відповісти спокійно і пішла вниз. Відчуття було ніби у світі немає кольорів, усе навколо сіре й похмуре. Я підписала документи без зайвих слів і мовчки вийшла з кабінету Алли Олегівни. Її погляд палав ненавистю, але я навмисно не зустрілася з нею очима. Залишивши її кабінет, я зупинилася і глибоко вдихнула.

Вирішила, що мушу поговорити з Денисом. Він заслуговував на мою подяку, адже завдяки йому я залишилася на роботі, навіть отримала підвищення. Але передусім я мала вибачитися за ту смску, яку надіслала в пориві емоцій. Я відчувала провину, що не давала мені спокою.

Дійшла до його кабінету, і замість того щоб постукати, чомусь просто відкрила двері та зайшла всередину. Моє серце миттєво завмерло.

Денис стояв обличчям до вікна, а зі спини його обіймала жінка. І не будь-яка жінка, а моя...

— Мама?! — вирвалося з мене, і голос задзвенів від шоку.

Світ навколо розпався на тисячі шматочків. Моє серце зірвалося з місця, залишаючи мене розгубленою і наляканою. Що вона тут робить? Що це все означає? Я не могла повірити своїм очам.