Глава 7. ч.1

Я вже закінчувала мити підлогу в залі для конференцій, коли на порозі несподівано з’явився Денис. Я завмерла з ганчіркою в руках, не вірячи своїм очам.

— На сьогодні досить, — тихо сказав він, і його голос наповнив приміщення, змушуючи мене здригнутися від несподіванки.

Мої руки мимоволі затремтіли, а серце застукало з шаленою швидкістю. Я підняла голову і зустрілася з його поглядом. Його очі світилися теплом, а на вустах грала ледь помітна усмішка. Я не могла стримати свою реакцію і мимоволі теж всміхнулася. В цей момент всі мої переживання і сумніви розвіялися, залишивши лише радість від того, що він тут, переді мною.

— Рада вас бачити, — тихо промовила я, і ці прості слова здавалися мені такими важливими.

Він підійшов ближче, і я відчула його присутність усіма клітинами свого тіла.

— Я теж радий бачити тебе, Інно, — його голос був теплим і трохи хрипким. — Хочу запросити тебе на вечерю. Як ти на це дивишся?

Я не могла повірити своїм вухам. Моє серце підскочило від радості, але водночас я відчула легкий страх. Чи варто? Чи правильно це?

— На вечерю? — повторила я, ніби намагаючись осмислити його слова.

Денис кивнув, його погляд був м'яким і теплим.

— Так, на вечерю. Хочу більше дізнатися про тебе, про твої мрії, бажання. Вчорашній вечір був лише початком, і я не хочу, щоб це залишилося без продовження.

Я ледь стримувала сльози. Це було те, чого я так довго чекала, і водночас я боялася, що все це може бути сном, який ось-ось розвіється.

— Я... я не знаю, що сказати, — зізналася я, почуваючись трохи розгубленою.

Він усміхнувся і простягнув руку до мене, легенько торкнувшись моєї руки.

— Скажи “так”. Просто дозволь собі насолоджуватися цим моментом.

Моє серце затріпотіло, і я кивнула, ледь стримуючи усмішку. 

— Так, — прошепотіла я.

— Чудово, — він трохи нахилився вперед, так що наші погляди зустрілися на рівні.

Я відчула, як моє обличчя спалахує рум'янцем, а всередині мене розливалося тепло. 

— Чудово, — повторила я, і коли він пішов, я залишилася стояти, дивлячись йому вслід, відчуваючи, як моє серце заповнюється щастям.

Але біля дверей Денис зупинився, потім різко розвернувся і підійшов знову до мене. Зробив крок вперед, його голос звучав м'яко, але впевнено:

— Дозволь підвезти тебе додому.

Я здивовано подивилася на нього, вагаючись.

— Я... я не хочу залишати своє авто так далеко від дому. Завтра ж мені доведеться якось добиратися на роботу, — пояснила я, намагаючись знайти причину, щоб відмовитися. Щось всередині мене нашіптувало, що це занадто, що краще буде поїхати самій.

Денис всміхнувся, і в його очах промайнула впевненість, яку я раніше не помічала.

— Не хвилюйся. Я особисто завтра заїду за тобою і привезу на роботу.

Його слова вразили мене, ніби хтось відкрив мені нові двері в життя, яке я раніше не знала. Я завжди була самостійною, звикла розраховувати тільки на себе. І ось зараз він пропонує щось настільки просте, але водночас неймовірне. Мені було важко повірити, що хтось може так піклуватися про мене. Моє серце збилося з такту, а думки вихором носилися в голові. Що це все означає? Чи можна вірити його обіцянкам? Може, це просто ввічливість, яку я сприймаю занадто серйозно? Чому я відчуваю себе такою вразливою?

Ці сумніви і тривоги наповнили мене, змішуючись з тими почуттями, які я вже мала до Дениса. Його дотик, його голос, його присутність... Все це змушувало мене відчувати, ніби я знаходжуся на краю чогось нового, але дуже небезпечного. І водночас це притягувало мене, як магніт.

— Ти справді готовий зробити це? — запитала я, майже не вірячи своїм вухам. Мій голос звучав тихо і невпевнено.

Денис лише кивнув, його усмішка була щира і спокійна.

— Звісно. Я серйозно.

Я відчула, як тривога поступово змінюється на тепло, яке розливалося всередині мене. Можливо, варто дозволити собі довіритися йому? Можливо, це саме той момент, коли я можу перестати боятися і просто... прийняти цю турботу?

Я зробила глибокий вдих і, намагаючись приховати свої переживання, відповіла: 

— Гаразд, я погоджуюсь.