Глава 6. ч.1

— Денисе Захаровичу… — мої слова ледве зірвалися з губ, бо я зовсім не очікувала побачити його тут, біля моєї квартири, в цей пізній час.

— Інно, — м'яко промовив він, роблячи крок до мене. Його очі зловили мій погляд, і я відчула, як знову почало тривожитися моє серце. — Я подумав, що нам варто продовжити нашу розмову… в більш затишній атмосфері.

Я не знала, що відповісти. Всередині мене бився цілий ураган емоцій — і страх, і хвилювання, і щось нове, незвідане, що відгукувалося на його присутність поруч.

— Чому ви тут? — запитала, ледве справляючись із хвилюванням, що раптово охопило мене.

Денис усміхнувся і, не поспішаючи, дістав з кишені кейс з навушниками, які я, очевидно, забула в його кабінеті.

— Ось, ти забула, — м’яко промовив він, простягаючи їх мені.

Я знітилася, відчуваючи, як на моїх щоках загорівся рум'янець.

— Не треба було… Я б завтра забрала сама, — відповіла, приймаючи кейс з його рук. Намагалася не зустрічатися з ним очима, але коли наші погляди все ж таки зустрілися, я не змогла стримати легку усмішку.

Відчувала дивне тепло, що розливалося по всьому тілу, розуміючи, що навіть така маленька деталь, як його турбота про мене, зачепила щось глибоко всередині.

Коли Денис простягнув мені навушники, серце шалено закалатало у грудях. Його погляд був такий пильний, що в мене підкосилися ноги.

Я ніяково всміхнулася, відчуваючи, як червонію. Він лише усміхнувся, але в його очах було щось таке, що змушувало мене тремтіти. Атмосфера між нами була такою густою, що я ледве могла дихати.

І тут, раптом, цю напружену тишу порушив звук кроків.

— Привіт, — пролунав знайомий голос. Я підняла очі й побачила Тараса, який стояв трохи далі й спостерігав за нами.

— Тарасе? — мій голос прозвучав вище, ніж я хотіла. — Що ти тут робиш?

Тарас пройшов кілька кроків уперед, його погляд ковзнув по Денису, а потім повернувся до мене. 

— Прийшов, щоб поговорити з тобою. Ти не відповідала на мої дзвінки. Я вирішив особисто приїхати, щоб повернути тебе до себе.

В повітрі миттєво запанувала напруга. Я відчувала, як два сильні чоловічі погляди перетинаються над моєю головою. Денис і Тарас міряли один одного поглядами, і я не знала, куди себе подіти. Мені було так незручно, наче я опинилася між двома вогнями.

Денис стояв спокійний, але в його погляді читалася якась загрозлива впевненість. Тарас виглядав більше емоційним, але теж не збирався здаватися. Всередині мене бушував шторм, і я не знала, як заспокоїти свої емоції.

— Нам краще обговорити це іншим разом, — нарешті змогла промовити я, намагаючись розрядити ситуацію, хоча відчувала, як тремтить мій голос.

Денис лише посміхнувся і зробив крок назад, даючи мені простір. Тарас теж зробив крок уперед, але щось у погляді Дениса змусило його зупинитися.

— Я думаю, нам усім потрібен час, щоб обміркувати деякі речі, – сказав Денис, його голос звучав спокійно, але я відчувала, що за цими словами криється щось більше.

Тарас стиснув губи, киваючи, ніби погоджуючись, але в його очах читалося щось інше — він не мав наміру здаватися. А я? Мені хотілося просто зникнути, втекти від цієї напруги.

Повисла тиша, але тепер вона вже не була просто напруженою — вона стала важкою, мов грозова хмара, що ось-ось вибухне сильною зливою.

— Тарасе, буде краще, якщо ти підеш, – нарешті наважилась сказати я, намагаючись стримати хвилювання в голосі. Він дивився на мене здивовано, але після кількох секунд мовчання просто кивнув.

— Добре, Інно, як скажеш. Але ми ще не закінчили, – промовив він, повертаючись до дверей. Кинув ще один погляд на Дениса, а потім пішов, залишаючи нас удвох.

Важко зітхнула, почуваю себе знесиленою після цієї напруженої зустрічі. 

— Вибачте, Денисе Захаровичу, але я сьогодні дуже втомилася, —  промовила я, намагаючись уникнути його погляду. — Мені краще піти додому.

Денис м’яко всміхнувся й кивнув.

— Звісно, відпочиньте, Інно. Побачимось на роботі.

Я швидко попрощалася і зайшла до своєї квартири, залишивши свого боса стояти за дверима. Серце стукало гучно, немов я щойно пережила бурю.