Глава 3. ч.2

Його слова, мов тепла хвиля, накрили мене з головою, і я відчула, як моє серце на мить завмерло, а подих урвався. Це було так, ніби в ту мить він узяв кермо мого життя в свої руки, і я безвольно пливла за течією, яку він задав.

Всередині мене почав наростати ураган почуттів. Хвилювання розливалося по тілу, мов електричний струм, змушуючи кожну клітинку тремтіти. Моя свідомість захлинулася в цьому вирі, втрачаючи контроль над собою. Думки, мов метелики, билися об стінки моєї свідомості, не знаходячи виходу, а серце калатало, як барабан, відбиваючи ритм, що глушив усе довкола.

Його усмішка була спокусливою, наче отрута, солодка й небезпечна водночас. Мої почуття були схожі на тонкі струни, які Денис натягував своїми словами й поглядом. Кожна його дія відгукувалася всередині мене, мов відлуння в горах, що віддаляючись, не втрачало сили.

Я відчувала, як у мене починає паморочитися голова, і здавалося, що ґрунт під ногами зник, а я зависла в порожнечі, де єдине, що утримувало мене на місці, — це його погляд, який був глибоким, майже пронизливим.

— То ви, Інно Павлівно, мій новий співробітник? — промовив Денис Захарович, піднімаючи брову і легенько всміхаючись, ніби між іншим.

Я лише мовчки кивнула у відповідь, відчуваючи, як голос наче застряг у горлі. Його усмішка, хоч і була невинною на перший погляд, продовжувала дражнити мої нерви. Він зробив крок назад, повернувся до свого столу і знову сів. Я ледь помітно, але з полегшенням зітхнула, намагаючись не видати свого внутрішнього збурення.

Денис Захарович тим часом уважно дивився на мене, наче зважував щось у своїй голові. Потім він спокійним, діловим тоном продовжив:

— У ваші обов'язки буде входити підтримка охайності в моєму кабінеті, а також в кімнаті переговорів. Дві робочі години на день, шість днів поспіль. Оклад: п'ятсот доларів в місяць. Вас влаштовує?

Я не змогла стримати здивування, коли почула цифру. Мої очі округлилися, і я ледве втрималася, щоб не роззявити рота. П’ятсот доларів? За прибирання? Це була зарплатня, яка в кілька разів перевищувала те, що я очікувала заробити на цій роботі. На мить мені здалося, що я почула щось не так, але його серйозний вираз обличчя не залишав сумнівів.

Я все ще не могла повірити в те, що чую. Ця пропозиція була настільки несподіваною і неймовірною, що я навіть не знала, як реагувати. Відчуття було таким, наче під ногами знову зникла земля, і я зависла в просторі, не знаючи, що робити далі.

— Так, — нарешті відповіла я, відчуваючи, як слово зривається з моїх губ ледь чутно.

Денис Захарович усміхнувся на мою відповідь, і я відчула, як хвиля ніяковості накриває мене з головою. Мої щоки почали червоніти, немов розпечені вуглинки, і я знала, що він помітив це. Його погляд був настільки пронизливим, що я ледь не втратила здатність думати. А ця його усмішка... Вона була чарівною і звабливою, як магніт, який тягне мене ближче.

Я не могла викинути з голови те, що він сказав при нашій першій зустрічі. Це не просто переслідувало мене — ці слова, його голос і навіть аромат його парфумів, усе це закарбувалося в моїй свідомості, немов спогад, який неможливо стерти.

— Чекаю на вас завтра ввечері, в цій самій годині, — спокійно додав він, і я кивнула, хоча мій розум був зайнятий хаосом думок.

На ватяних ногах, які ледь тримали мене, я рушила до дверей. Серце гулко стукотіло в грудях, наче барабан, що задавав ритм усім моїм діям. Ледве дійшовши до порога, я взялася за ручку дверей, прагнучи втекти з цього кабінету і дати собі хоч хвилину на те, щоб зібратися з думками. Але його голос зупинив мене на місці.

— Я вірю, що випадковості не випадкові, — промовив Денис, і я відчула, як його слова застрягли в моїй свідомості, залишаючи по собі заплутане відчуття.

Я завмерла на секунду, обмірковуючи його слова, але не знайшла в собі сміливості відповісти. Мовчки відчинила двері і поспіхом покинула кабінет, ледве стримуючи себе, щоб не побігти коридором. Складалося враження, що я покидаю не просто кабінет, а якийсь інший, зовсім незнайомий світ, який водночас вабив і лякав мене.