Глава 1. ч.1

Дана книга являє собою художній твір. Всі імена, образи, місця і події є плодом авторської уяви або були використані без умислу. Можлива схожість з реальними людьми, як живими, так і померлими, місцями дії або подіями є результатом сугубо випадкового збігу обставин.

— Господи, як же він мене дістав! — гарчу під ніс в пів голоса, щоб ніхто, окрім мене, не почув мого обурення.

Розбещений, лінивий… пельмень!

“Чому пельмень?” — сміється мій внутрішній голос, а я сама дивуюся, чому я так назвала свого начальника.

— Бо я голодна! — бурчу під носа і мій погляд падає на пачку заморожених пельменів і я ковтаю слину.

Цілий день на ногах, туди-сюди літаю, наче кур’єр прохолодних напоїв в спекотний день.

— Інно привези мені свіжий одяг, Інно замов їжу, Інно заїдь в супермаркет і купи мені безлактозне молоко до кави… — закочую очі від злості і хапаю з полички першу пачку молока, яке попалося на очі. — І таке зійде! — ціджу крізь зуби і кладу в кошик картонну тару. — Нічого з ним не станеться. Хіба посидить у вбиральні на кілька разів більше, ніж завжди.

В сумочці починає грати телефон. Я вже й не пригадаю, який по рахунку це дзвінок, але сьогодні їх було в рази більше, ніж завжди.

Дивлюся на осточортілий гаджет і аж кортить його жбурнути в бік стелажів з йогуртами і іншою молочною продукцією. Може, в морозилку з морозивом його кинути, щоб не чути?

Роблю вдих, рахую подумки до десяти. Роздратування нікуди не дівається, але я усіма силами придушую його в собі і зрештою відповідаю на дзвінок.

— Так, Тарасе.

— Інка, ти де вештаєшся?! — в вухо вривається претензія, яка вибухає десь в грудях гнівом. — Скільки тебе ще чекати?! Ти моя помічниця чи як??? Ану бігом привезла мені молока. Я коктейль хочу. О, і морозиво прихопи. Полуничне.

Голос мого начальника невдоволений і вибагливий. Але я тамую злість і тільки угукаю.

— Угу.

Підходжу до холодильника з морозивом і поглядом шукаю полуничне. Вибір величезний, але ж йому треба саме те, яке він звик вживати, а не будь-яке. Шукаю поглядом звичну етикетку, та схоже, що улюбленого Тарасового морозива просто немає.

— Ти забрала мої речі з хімчистки? — Тарас вже охолонув і продовжує розмову в звичному тоні, а я аж киплю всередині.

— Ще ні. Зараз дорогою до тебе заскочу, — намагаюся говорити рівно, без зайвих емоцій. Беру морозиво (навмання, аби полуничне) і кладу в кошик.

— Інно, я ж не встигну на теніс! В тебе залишилось обмаль часу! Ти подумала своєю порожньою головою, що через тебе і Я запізнюся?!

— Я встигну.

Кажу з натиском і упевненістю.

— Якщо ти не встигнеш — я тебе звільню!!! — волає Тарас і відключається.

— Тц, — прицмокую і закочую очі. Мій вираз обличчя напевно занадто красномовний, адже працівниця супермаркету дивиться на мене із подивом. Ой, та не треба на мене так дивитися! Ніколи не бачили злої і заклопотаної дівчини? Фиркаю, кидаю телефон в сумочку і поспішаю на вихід. 

На вулиці — спека й задуха. Після прохолодного приміщення з кондиціонерами, повітря обпікає і здається розпеченою лавою. Поспішаю в авто і одразу вмикаю клімат-контроль.

Кінець робочого тижня завжди славиться заторами. В хімчистку добираюся ледь не під закриття і поспіхом забираю одяг Тараса.

— Дідько, я не встигаю… — стогну у розпачі і стискаю кермо. Тарас мене приб’є.

Поки їду до нього, подумки прокручую майбутню сцену його істерики і як я буду загладжувати конфлікт. Чесно зізнатися, останні тижні я ледве стримуюся, аби не послати його на хутір метеликів лапати. Дістав, їй богу. Чи то його паяє після розставання з Дариною чи що, але його ниття і претензії я вже ледве вивожу. Я застрягла в цій роботі. Бо окрім, як побутових доручень я не отримую. Треба буде поговорити з Тарасом на рахунок моїх обов’язків…

Поки думки про Тараса закипали в голові, я на мить втратила пильність. Світлофор переді мною раптово перемикнувся на червоне, а коли я це помітила, було вже запізно.

Гальма зі скреготом зупинили мій автомобіль, але не вчасно – я врізалася в задній бампер автомобіля попереду. Шикарний, блискучий автомобіль, який явно коштував більше, ніж усе, що я могла собі уявити.

«О ні», – подумки простогнала я, коли побачила, що трапилося.

Швидко витираю холодний піт з чола і, зітхнувши, виходжу з машини. За кермом шикарного автомобіля сидить чоловік, який, здавалося, тільки що вийшов з обкладинки модного журналу. Темне волосся, підкреслено мужнє обличчя і гострі риси… Він піднімає погляд на мене і наші очі зустрічаються. В грудях тьохкає на коротку мить від його погляду.

***
Привіт, мої любі читачі!
Після тривалої перерви я нарешті повертаюся до роботи над книгами) Дуже скучила за вами і дещо хвилююся на старті. Буду вдячна за вашу підтримку і сподіваюся, що нова історія буде вам цікава))

Всіх обійняла)