Боржник

  Коли ліфт зупинився та згасло світло, Генадій не відразу второпав, в яку халепу потрапив. Неголосно матюкнувшись в адрес москалів, що, вочевидь, знову почали полювання на трансформатори, він почав копирсатися в сумці, намагаючись знайти смартфон. Під руку лізли папки з роздрукованими документами та всілякий дріб’язок. Телефону не було.

  «Ну приїхали. Чудовий час я обрав, щоб забути дома телефон. Ще краще, що я запхався у ліфт під час повітряної тривоги. Ну і бовдур же ти, Гено», - подумав він роздратовано, і зненацька зрозумів, що спітнів.  Спітнів від страху. Чорнота навкруги почала здавлювати свої обійми, і Генадій усвідомив, що зачинений в тісній коробці, що застрягла десь між дев’ятим та восьмим поверхом. Що в ній темно. І в нього немає, чим підсвітити. Взагалі.   

  Він глибоко зітхнув, потім ще раз. Йому почало бракувати повітря – звичайно не тому, що у ліфті справді було нічим дихати. Його клаустрофобія, легка форма якої дозволяла йому безпроблемно переносити щоденні поїздки у ліфті та метро, теж ще не дала про себе знати. Але ось боязнь темряви… Вона вже була тут, жадібним щуром накинулась на нього і почала жерти його свідомість, вичавлюючи з Генадія холодний піт.

  Генадій притулився до дзеркальної стіни ліфту, заплющив очі та почав робити дихальні вправи по рекомендованому йому колись списку, ледве утримуючись від того, щоб не кинутись лупцювати двері ліфту кулаками, волаючи про допомогу. Водночас він намагався уявити, що навколо нього світло та просторо. Допомагало не дуже. Його почало нудити, а серце стало битися частіше. «Якщо через пару хвилин не дадуть світло, я можу померти тут» - подумав Генадій, і ця думка чомусь його трохи заспокоїла. Правда ненадовго. «Світла, світла за будь-яку ціну!» - промайнуло в голові, і в цю ж мить освітлення справді з’явилось.

  Його очі все ще були заплющені, але тепер крізь них пробивалось якесь рожеве сяйво, зовсім не схоже на бліде світло, що зазвичай давали лампи у ліфті. Спочатку він не повірив. Якби електрика знову працювала, ліфт би рушив униз, та й світло було б іншого кольору. «Схоже, я досяг великих успіхів у самонавіюванні» - сказав Генадій собі, не тороплячись відкривати очі. – «Але не варто псувати цей прогрес, тож продовжимо дихальну гімнастику».

  І він справді продовжив, насолоджуючись тим, як відпускають його симптоми ніктофобії і серце починає битися все повільніше.

  - Це просто неввічливо, - строго проказав хтось над самим його вухом, і він з переляку підскочив на місці. Відсахнувшись, він вдарився об дверцята ліфту, розвернувся, мимохідь розплющивши очі, та витріщився на своє відображення в дзеркальній стіні.  

  Рожеве світло йшло не від ламп на стелі кабіни, а прямо від дзеркала – м’яке та заспокоююче, воно зовсім не сліпило очі і здавалось, йшло від усієї скляної поверхні. Це було… дивно. Але набагато більше вразило Генадія його власне відображення у дзеркалі – бо відображувався не той переляканий та спітнілий сорокалітній чоловік, яким Генадій був зараз, а зовсім інший. Цей Генадій був підтягнутим та акуратно вдягненим у діловий костюм, а рот його був скривлений у презирливій посмішці. В погляді відображення не було нічого, крім осуду.

  - Ви звичайно розумієте, що мій час не безоплатний? – поцікавилося воно. – Кликати по допомогу, обіцяти оплату, а потім ігнорувати, намагаючись скористатися послугами задурно – це дуже по-хамськи.

  - Я… а ви хто? – тільки і спромігся запитати Генадій, подумки прощаючись із своїми не дуже небезпечними фобіями і здоровкаючись із старою-доброю шизою. – Я здається, вас не кликав.

  - Світла, світла за будь-яку ціну! – передражнило його нещодавні думки відображення та з сумом зітхнуло. – То що, виклик скасовуємо? Повертати вам вашу пітьму? Будете помирати тут від страху далі? Електрику повернуть, щоб ви знали, годин через п’ять. Якщо пощастить.

  Рожеве сяйво почало поволі згасати.

  - Ні, ні, почекайте! – заволав Генадій, вмить вкрившись знову холодним потом, уявивши як з усіх боків у пітьмі на нього знову навалюється жах. – Як це п’ять годин? А як же аварійна бригада? Що ж мені робити? Я ж справді помру…

  - Помрете, помрете, - із зловтіхою сказало відображення. – Ще й як помрете. Я б поставив на серцевий напад, але можете і задихнутися. А щодо аварійки – так чим я вам не вона? Я вже тут. Домовлятися будемо?

  - Будемо, - сказав Генадій відразу, забувши про те що розмовляє, скоріш за все, з власною галюцинацією. – Звичайно будемо. Тільки… а ви хто взагалі?

  - Шановний, вам може ще ліцензію показати? Може ще чек попросите касовий? Чи це так важливо, хто я? Наразі я ваш рятівник, це все, що вам треба знати. Ви навіть на роботу встигнете, якщо не будете звичайно тупити. Отже, робимо кошторис… – в руках у задзеркального Генадія з’явився записник, і він почав водити по листку червоним олівцем, щось відмічаючи. – Аварійне рятування життя – є, забезпечення освітленням – є, м’який спуск ліфта до першого поверху та відкриття дверей – додаємо? Чи вам краще нагору, за смартфоном? Бачу, звичайно нагору. Це теж можна. Записано. Ще якісь побажання?

  Генадій утримався від запитання «А що ви ще можете?», бо йому хотілось б максимально швидко вискочити з цього бісівського ліфта.

  - Нічого більше, дякую. – просипів він.

  - Що ж, тоді щодо ціни. Життя – цінна річ, але рятувати його трохи не по нашому профілю. Тож звичайний прайс тут не годиться… А все інше такий дріб’язок, що навіть соромно за це окрему оплату виписувати…  Тож… давайте так – забираємо ваше відображення як оплату за всі послуги відразу, і по всьому. – рішуче сказав задзеркальний Генадій, закриваючи блокнота. – Вам без нього буде навіть легше, повірте мені на слово. До такого швидко звикають, це ми гарантуємо.