Бортінженер

Бортінженер

Бортінженер

 

Літак, який належить одному підприємству та на якому я працюю бортінженером, повинен був приземлитися в Запоріжжі, але нам не дали дозволу. Натомість нас направили в Київ. Було зрозуміло, що всі до чогось готуються. Я ж стежу за новинами, я підозрював, що те, чого чекали усі, відбудеться будь-якої митті.

Нарешті ми приземлилися в Києві.

А потім все почалося…

Повномасштабне вторгнення, а моя родина в Маріуполі…

- Кохана, я скоро буду. – пообіцяв я своїй дружині. – Як Юліан? Передай синові, будь ласка, що я обов’язково до вас приїду.

- Я чекаю тебе, Олексо. Я тебе люблю. – промовила схвильовано моя дружина. – У нас вибухи з двох годин ночі.

- Я знаю, Віталіно. Я прочитав твої повідомлення. І я відслідковую новини. Я вже домовився з водієм. Він їде до Запоріжжя. Я в Запоріжжі візьму своє авто та зразу до вас. Зі мною все буде в порядку. А ви… бережіть себе.

 

Я доїхав до Запоріжжя, де працював, тому тут знімав квартиру та тримав своє авто.

Я сів за кермо свого транспорту та поспішив до своїх рідних.

Я приїхав у Маріуполь, як обіцяв. Обійняв свою дружину та сина.

Я хотів їх вивезти, але вже не зміг.

Ми жили в очікуванні того, що буде далі.

В магазинах розпродавали те, що залишилося, за готівку. Черги, які були довжелезні, періодично обстрілювалися.

Люди мародерили, шукаючи їжу.

Їли все, що знаходили, навіть корм для тварин.

В нас пропали вода, газ, електрика.

Почалися перші смерті від зневоднення.

Люди йшли дорогою смерті по воду, по трупах інших.

Трупи лежали на дорогах.

Ті, хто ще досі залишався живим, почали закопувати мерців, щоб собаки не пробували людського м’яса, бо після того, як тварини пробували мертву людину, вони вже після цього нападали на живих.

Викопали глибоку довгу вузьку траншею, куди скидали мертвих.

Як вижити, коли немає засобів для існування?

У нас потім зник і мобільний зв’язок.

У нас не було нічого, крім нас самих.

Ми спали в теплому одязі на матраці, який розмістили на підлозі, а зверху вкривалися іншим матрацом, щоб не досягли нас уламки з вікон.

Ми намагалися вижити.

Прибережна частина міста прасувалася, згладжувалася обстрілами з моря, неба, артилерією, там нічого не залишалося.

Але нам пощастило, що ми жили подалі від берега, в іншій частині міста.

 

Якось нам повідомили сусіди, що в Мелекіне залишився мобільний зв’язок.

Ми сіли в авто, яке старанно приховували, - і доїхали туди та дізналися, що відкритий евакуаційний коридор.

Ми поїхали далі.

Поступово до нас приєднувалися інші, ми вишикувалися в довжелезну  колонну та проїжджали через усі блокпости.

Дорогою життя.

На узбіччі були залишені авто, а в них – мертві люди.

Ми дуже довго просувалися до вільної частини України, проїхали сіру зону, - і нарешті потрапили до Запоріжжя.

Тут нас зустріли волонтери, які надали нам необхідну допомогу. А потім ми поїхали до мене в орендовану мною квартиру.

І ми нарешті заснули спокійним сном.

 

- Сину, уявляєш, чим я займався весь день на роботі? – запитав я Юліана, коли повернувся з роботи.

- Ти був в аеропорту, виходить, чинив якийсь літак чи налаштовував його. – припустив мій син.

- Помиляєшся. Ми вивчали уламки ракет, які впали на аеропорт.

- Як це погано.

- Нічого, ми відновимо усе, що було пошкоджено. Головне, щоб усі були живі.

- Це точно, тату.

- Ми живі завдяки тобі. – підійшла Віталіна та обійняла мене. – Дякую тобі за нас.

- Я не міг поступити інакше, бо ви для мене – все. Все моє життя. – зробив висновок я та обійняв своїх найважливіших людей.

 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше