Розділ 22

– Ноелю! Ноелю, прокидайся, соньку, – розплющивши очі, хлопчик побачив батька.

– Тату? – сів у ліжку, протираючи очі. – Вже світанок?

– Та ні, вже трохи за сьому. А ну скажи мені, хто вчора допізна не спав?...

– Мені не вдавалося заснути… – трохи винувато мовив той.

– Розумію, синку, – усміхнувся лагідно. – Я ж не сварю. Ходімо краще.

– Куди? – не зрозумів Ноель.

– Побачиш, – таємниче усміхнувся Король. Той спантеличено зліз із ліжка і пішов за татом, тримаючи його за руку.

– Тату, а ти також не спав допізна? Маєш стомлений вигляд.

– Радше рано встав, – знизав плечима. – Заходь, – малюк зайшов за ним до покоїв батьків і застиг на мить. Королева сиділа в ліжку серед сонячного проміння, що лилося з вікна, й заколисувала двох малих немовлят.

– Доброго ранку, Ноелю, – усміхнулася мати лагідно. – Твої братик і сестричка вирішили зробити тобі подарунок сьогодні. Привітаєшся із ними?

– Братик і сестричка?... – вражено й спантеличено мовив Ноель, поволі оговтуючись і підходячи до ліжка.

– Тут хтось ще не до кінця прокинувся, – Король підхопив його на руки, посадивши на ліжко біля дружини.

– А як їх звати? – поцікавився, все ще не виходячи з трансу, поки батько забирав одну дитину в матері.

– Татко зараз тримає твою сестричку – Селену, а в мене твій братик – Лорей.

– Хочеш потримати? – запропонував Король, а той тільки мовчки кивнув. Тоді батько обережно передав немовля синові.

– Такі маленькі… – нарешті усміхнувся Ноель, тримаючи дитину й дивлячись на неї теплим-теплим поглядом. – Я також був таким крихітним? – подивився раптом на батьків, а ті перезирнулися.

– Ні? – задумався тато. – Певно, десь таким? – звернувся до дружини, показавши руками потрібний розмір.

– Так, – усміхнулася. – Трохи більшим, але зовсім трохи.

– Мамо, тату, вони такі гарні… – очі крихітки трохи сльозилися. – Дуже гарні… Мої молодші – найкращі… – батьки ніжно усміхалися до дитини.

– З днем народження, Ноелю, – мовили вони, а він вражено до них озирнувся, а тоді усміхнувся променисто.

– Дякую, – тато обійняв його й дружину. Аж ось у двері тихенько постукали.

– Хто там?... – зніяковіло запитав Король.

– Твій найгірший страх, – пролунало по той бік.

– Нічого собі, ну заходьте-заходьте, – усміхнувся з лукавістю, а до покоїв тихо зайшли двоє.

Спершу Вікторія, котру дещо підтримував за плечі чоловік, а тоді й він сам. В одну мить королівську родину вразили дві речі: по-перше, жінка тримала руки на своєму вже досить великому животі, поволі крокуючи вперед, а по-друге, Соборо виглядав так, ніби скинув років п’ятдесят свого віку, відростивши волосся до колишньої довжини й поголивши вуса.

Ноель знову віддав сестричку батькові, підбігши до гостей.

– Дідусю, бабусю!

– Цей малюк знову виріс, поки ми не бачилися… який молодець, – підхопив того на руки чоловік.

– Звісно, виріс. Ви ж на рік зникли у своїй хатині! – скептично мовив Король. – Але… як ви дізналися?

– Маємо свої очі й вуха, – з лукавістю відповіла Вікторія, сідаючи біля решти на ліжку. – Які крихітки!

– Так, як бачите, знадобилися обидва імені, які ви придумали, – мовила лагідно Королева. – А Ви, пані, як довго вже при надії?

– Шість місяців, – усміхнулася жінка. – Вітаємо вас, любі.

– І тебе, негіднику, також, – додав Соборо. – Рости й далі на радість батькам.

– Соборо, ти виглядаєш, як у моїх спогадах із дитинства. Нарешті зникли твої дідівські вуса…

– Ти ж не жив поза межами королівства, приховуючи своє походження, – знизав плечима той. – Не зрозуміти тобі, як воно, коли потрібно вдавати старішання з роками.

– Вам личить, пане, – усміхнулася Королева. – Гадала, Ви й тоді були гарним, але зараз стали тільки кращим.

– Пане та пане… біда одна з тими дітлахами, – похитав головою.

– Дідусю, не змінюй більше нічого. Мені так більше подобається.

– Все для тебе, – усміхнувся променисто Соборо. – Ну що ти тут, батьків не мучиш?

– Ні, – твердо вимовив Ноель. – Тато з мамою мене мучать…

– Це як так? – пильно подивився чоловік на оторопілих батьків.

– Всюди беруть мене із собою, навіть приходять бавитися з Незою та Луною…

– Он воно як… – трохи засміявся. – Батьки, що скажете у своє виправдання?

– Нам нудно… – мовили, також сміючись.

– Нічого, то минеться, – перезирнулися гості лукаво. – А поки ми тебе врятуємо, – звернулися до внука. – Хочеш поїхати з нами в гості до тітоньки й дядечка?

– Тааак, – із радістю мовив хлопчик. – А коли?

– Просто зараз, – Вікторія усміхнулася. – І побачиш ще свого братика.