Розділ 21

Тихо зайшовши до кімнати (перед тим пересвідчившись, що його ніхто не бачив), Еміліан підійшов до ліжка, на якому лежала непритомна Неза. Якийсь час тому, захвилювавшись через зникнення сестри, Луна пішла шукати її, знайшовши непритомною серед калюжі брудної води. Всі сполошилися через таку неприємність, проте лікар лише розводив руками. Дівчина була здорова. Таким чином Луна насилу повернулася до своїх обов’язків, залишивши сестру відпочивати й набиратися сил.

– Ви не на жарт нас всіх перелякали, панно. Луна місця собі не знаходить… І ніхто не може нічого сказати напевне. Кажуть, Вам потрібно відпочити. Але я хвилююся. Після того випадку Ви немов слабшали на очах, а сьогодні зовсім блідими були… І ось що трапилося, – пильно оглядаючи її, хлопець помітив, що та дихає занадто часто.

Вагаючись, поклав руку на дівоче чоло. Так і було: вона лихоманила. До того ж, як і думав раніше, Неза слабшала. Її присутність відчувалася з кожною миттю дедалі тьмяніше, немов життя полишало тіло разом із магією.

Еміліан не міг зрозуміти причину такого жахливого процесу: лікар ще якийсь час тому казав, що дівчина цілком здорова! Ще мить у голові точилася дискусія: покликати лікаря чи залишитися тут і віддати їй свої сили, що стали б тимчасовим стабілізатором.

«Ну звісно: біжи за лікарем, який, можливо, не на місці, поки вона в такому стані!» – лаяв себе подумки, а тоді торкнувся ніжно долонь і почав поволі передавати свою магію, уважно слідкуючи за кожною найдрібнішою зміною, яка б могла слугувати сигналом небезпеки. На щастя, нічого поганого не сталося, натомість Неза заспокоювалася, а колір її обличчя ставав природнішим.

Минав час. Хлопець майже цілком наповнив її своєю силою, а це означало одне: більше магія не виходила з тіла дівчини, тож був час сходити за лікарем. Проте ці плани порушила одна деталь: господиня кімнати не захотіла відпускати його долоні.

– Панно, Вас потрібно оглянути, тож дозвольте мені піти й покликати лікаря для Вас, – звичайно, нічого не змінювалося.

Еміліан не мав іншого вибору, окрім як залишитися, тож, перепросивши, сів на краю ліжка. У тиші час спливав непомітно.

– Знаєте, панно, коли побачив Вас у тій формі, непритомну, почув, що саме сталося… відчув жахливу провину. Я уникав Вас тривалий час, а, якби не робив цього, у ту мить, коли зникла Королева, міг би бути поруч, заспокоїти Вас, підтримати… навіть перенести до Його Величності. Так, це було б важкувато, проте можливо. Вам би не довелося витрачати аж так багато Ваших сил, панно. Ви б не страждали зараз, якби тільки не мій ганебний вчинок.

І, якби знали, які думки маю у своїй голові, звичайно, не тримали б мене ось так. Ви були в жахливому стані, проте першою думкою у моїй голові була ось така: «Як відчувається її дотик?» Огидно, чи не так?... А надалі лише гірше. Найжахливіше те, що, можливо, якась частина мене сподівалася, що дотику наших рук буде замало в такій ситуації. Так, я хотів би торкнутися Ваших вуст, панно. І зараз хочу. Адже Ви й нині надзвичайно приваблива.

– То зробіть це, – зовсім тихо мовила дівчина, а Еміліан нарешті помітив, що вона прокинулася, миттю спробувавши втекти знову. – Поцілуйте мене, – втримала.

– Чому Ви кажете так?... – сенс прохання нарешті наздогнав хлопця, збентеживши його, а тоді й втопивши в гіркій хвилі підозр. – Ви не маєте потягу, то для чого?... Знаючи, що я маю до Вас почуття, бажаєте познущатися?

– Як Ви й сказали, я не маю потягу, – пам’ятаючи досвід минулих розмов, Неза не чекала й миті, щоб не дати йому й шансу створити нове непорозуміння. – Він зник, коли була ще дитиною. Проте є дещо, що мене хвилює: поруч із Вами моє серце продовжує пропускати удари. Я не розумію причини, проте хочу впевнитися. Якщо це, й справді, закоханість, ми могли б мати зовсім інше майбутнє, де Ви б не приховували від мене своїх почуттів у страху бути відштовхнутим.

– Панно, я не розумію… не може бути іншого потягу, коли той зник… – вражено мовив Еміліан.

– Потягу й нема, лише це, – Неза дозволила йому відчути серцебиття на своєму зап’ястку. Серце дівчини шаленіло просто зараз.

– Що як Ви помиляєтеся?...

– Тоді я візьму відповідальність за Вас: даючи надію одного разу, занадто жорстоко відбирати її. Та й від початку, схоже, що ці стосунки не могли бути рівними… Вибачте, що на Вашу долю випала саме я, – трохи з гіркотою вимовила Неза, мимоволі сильніше стискаючи його долоні у своїх. – Ви занадто гарна людина, щоб так страждати через нерозділене кохання, – наступної миті він наблизився, торкнувшись ніжно її вуст своїми.

Дівчина замовкла, вражена цим вчинком. Спершу цей поцілунок викликав лише приголомшення, пізніше прийшло усвідомлення, від чого серце пішло з новою силою вперед, а тоді тілом побігли нові й нові хвилі жару. Їй подобалося. Їй, безперечно, подобався цей поцілунок. Їй, безперечно, подобався він. Еміліан.

– Я більше не хочу чути цих слів, панно, – мовив низьким і суворим голосом, коли відсторонився поволі.

– Неза.

– Прошу?... – тепер він був здивованим.

– Кличте мене на ім’я. І гаразд, я не казатиму більше нічого, що Вас засмучує.

– Ці слова дуже солодкі, Незо, – усміхнувся, – як і Ваші вуста. Навіть якщо це був наш останній поцілунок, я пам’ятатиму його до кінця життя, – збентеження вдарило в голову у вигляді хвилі памороків, хоча й приємних.