Розділ 20

Наступного дня звістка про новий напад Короля сколихнула увесь маєток, змусивши всіх прибічників пані стривожитися: ще жодного разу не було такого, щоб період між нападами збільшувався з приходом Королеви, тож і наслідки передбачити не міг ніхто. Інший же табір продовжував розносити плітки, адже «знали, що так буде». Неза не знаходила собі місця, почувши ще й те, що пані пішла зі своїх покоїв і відтоді її ніхто не бачив. Ось почулися кроки, знайомі аж настільки, що розпізнала б серед тисячі інших.

– Незо! Пані повернулася до своїх покоїв! Пан дворецький сказав, що вона зайшла до Його Величності й зупинила напад за кілька хвилин, але чомусь просила залишитися з ним до цього часу…

– Пані зробила що?... – вражено.

– Із нею все гаразд: лише трохи поранена щока. Лікар завтра зранку прийде.

– Схоже, у цьому маєтку і дня спокійного нам не світить…

– Можливо, – усміхнулася Луна на її бурчання. – Ходімо вже, якщо закінчила!

– Мені ще трохи залишилося, тож біжи вперед, а я пізніше наздожену.

– Гаразд, – кивнула й пішла, а старша із полегшенням видихнула й продовжувала замітати коридор. Тепер, коли пані повернулася здоровою, залишалися лише важкі думки про наслідки цих надзвичайних подій.

І саме тоді побачила кров на підлозі, що тягнулася слідом із невеличких крапель усім коридором. Неза здригнулася: хто міг ходити в такому стані по маєтку замість того, щоб показатися лікарю. Витираючи криваві плями, дівчина дійшла аж до бібліотеки, чомусь відчуваючи незрозуміле відчуття дежавю. Слід привів її до одного зі стелажів, де стояв знайомий лицар, уважно розглядаючи корінці книжок і шукаючи потрібну. По опущеній руці скрапувала кров, але той начебто не помічав цього.

Усвідомлення накрило дівчину з головою: він лицар, а отже, був сьогодні на зачистці. Хто казав, що він був серед тих, кого не зачепило?... Ніхто. Та й вона не запитувала. Лише звіддаля чула про поранених лицарів. Серце впало в п’яти лише від однієї думки про те, що могло б статися щось набагато гірше, а вона б і не дізналася. Неза відчувала провину й сором, від яких готова була крізь землю провалитися. А тоді схаменулася: вона все ще мала шанс виправитися й допомогти зараз.

– Ви з глузду з’їхали?... – навіть її злякав власний крижаний тон, хоч і лише всередині.

– Прошу? – він здригнувся, повернувшись на звук і лише тепер помітивши співрозмовницю через завелику зосередженість. – Вітаю, панно, – усміхнувся, – я й не помітив Вас. Що привело Вас сюди?

– Можливо, кривавий слід, що тягнувся коридором?  Якщо Ви поранені, чому не звернулися до лікаря?... – мовила вже м’якше, трохи заспокоївшись, напевно. Хлопець запитально глянув на неї, а та так само запитально глянула на нього, пізніше, вражена його нерозумінням, вказала на руку поглядом.

– Ага… маєте рацію. Схоже, я додав Вам трохи роботи… перепрошую.

– Вас, справді, турбує саме це зараз?! Потрібно негайно обробити й перев’язати рану! Ви ж кров’ю стікаєте! – кинувши своє приладдя долі, вона потягнула його до найближчого столику й всадила на стілець. – І лікар, певно, вже пішов, хай йому грець… – згадавши щось, Неза дістала з кишені сукні невеличкий мішечок, у якому знайшла бинти й трохи лікувальної мазі. – Цього буде замало… але хоча б можна спробувати зупинити кровотечу, а на ранок знайти лікаря… – міркувала вона, поглядом буквально наказуючи звільнити руку від одягу, і той корився, хоч і виглядав дещо збентеженим.

– Ви немов знали, що хтось може поранитися…

– Та ні, просто я маю малу шибайголову, – знизала плечима, старанно роблячи перев’язку.

– Точно, я й забув якось, що Ви також старша, – усміхнувся.

– Ви краще скажіть, як примудрилися не помітити такого поранення?... Воно ж боліти має пекельно, а про слабкість від втрати крові взагалі мовчу! Не розумію, де взяли сили дістатися аж сюди…

– Моє тіло трохи відрізняється від решти, – відвів погляд. – Воно нечутливе.

– Що Ви маєте на увазі? – запитала, хоча й була цілком зосереджена на процесі.

– Не відчуваю майже дотиків, поранень й іншого, якщо коротко. Лише якщо це щось дуже серйозне.

– Справді?... – вражено, а той кивнув лише. – Звідколи?

– У дитинстві захворів дуже, і після того став таким.

– Тоді Вам краще залишити роботу лицаря: що сталося б сьогодні, якби ніхто не сказав Вам про поранення?...

– У мене є свої причини не залишати служби, попри застороги рідних й інших, – усміхнувся слабко.

– Гаразд, я не запитуватиму про це, натомість скажіть, що цього разу Ви шукаєте в бібліотеці?

– Мене турбує ситуація, очевидцем якої я сьогодні став, – він миттю став серйозним. – Його Величність ніби мав якусь іншу магію цього разу – ще більш нестабільну й дику.

– Іншу?

– Угу, принаймні так відчувалося аж до того часу, поки Її Величність не заспокоїла Його Величність.

– Ви бачили, як це відбувалося?...

– Я був тим, хто зачинив за нею двері, але не бийте мене за це: хіба лицар може піти проти наказу пані? – Неза випустила бинта з рук, а той знову підхопив його за допомогою магії. – Гадаю, Її Величність дуже хвилювалася за Його Величність, а це може означати лише одне: вона також має почуття до пана, – мовчання.