Розділ 18

Прокинувшись зранку серед вже звичної самотності їхнього нового будинку, Вікторія потягнулася до подушки чоловіка, поклавши на неї долоню. Як і гадала, вона була вже холодною. Останнім часом жінка не бачила коханого, адже він йшов на зачистку рано вранці, а приходив пізно ввечері. В обидва рази Вікторія спала. Серце стиснулося в лещатах смутку й хвилювання, а тоді почувся тихий скрип дверей трохи далі коридором.

Жінка здивувалася: хто міг би бути в будинку, окрім неї? Ще за хвилину до кімнати тихесенько зайшов Соборо, втираючи волосся рушником. Вікторія заклякла: коханий був без сорочки, тож вона могла милуватися різьбленими м’язами його тіла досхочу. Жар знову прокотився хвилею по тілу, та жінка присилувала себе відкинути всі думки, які з’явилися в голові на ту мить. Аж ось її увагу привернуло дещо інше: волосся Соборо стало довшим із того часу, як вони бачилися востаннє на її пам’яті. Вікторія дивувалася, здавалося, аж занадто швидкому росту цих рудих пасом.

Наступної миті вона помітила й дещо інше: чоловік поголив вуса й тепер виглядав так, ніби тоді, коли їх стосунки ще навіть не почалися, коли він був молодшим… Нова хвиля жару прокотилася тілом – цього разу нестримна й дика. Жінка відчула, як по обличчю потекла тепла рідина. Вчасно прикривши носа рукою, вона спалахнула: як це сталося?... Про що вона думала, коли її невинний чоловік навіть не підозрював про ці лихі думки?...

Кров швидко зупинилася, а сліди злочину були стерті за допомогою магії. Єдине, чого Вікторія не могла приховати, – розпашіле обличчя та нерівне дихання. Що вже говорити про неслухняний погляд, що так і норовив з’їсти цього милого чоловіка.

– Йой, я тебе розбудив? Доброго ранку, кохана, – трохи зніяковіло мовив Соборо, тепло усміхнувшись до неї, коли помітив стеження.

Та Вікторія мовчала, продовжуючи роздивлятися його й мимоволі прикриваючи нижню частину обличчя ковдрою.

– Ого, який красномовний погляд, люба дружинонько, – лукаво усміхнувся, стоячи спиною й накидаючи чорну сорочку після того, як склав рушник.

Вікторія знала, що він жартував, як і те, що він не знав, що вона не жартувала. Тихо підвівшись, жінка підійшла до коханого, а коли той повернувся, притягнула за комір й поцілувала в уста. Здивування минуло за мить, а тоді чоловік відповів взаємністю, поглиблюючи цей поцілунок. Одна рука опинилася на її спині в районі талії, інша ж тонула в заплетених у косу пасмах. Хвилина, дві, три, чотири, п’ять… Вона відсторонилася на відстань подиху, хоча комір все ще не відпускала.

– Ти сьогодні нікуди не підеш, – мовила владно, дивлячись в очі тим самим пильним і глибоким поглядом.

– Вікторіє… – він, безперечно, хотів заперечити, про що казали смутні очі, та жінка знову поцілувала його.

І цього разу поцілунок тривав набагато довше, був глибшим, швидшим, пристраснішим, таким, що раз по раз долинали тихі чоловічі стогони. Вікторія знову відсторонилася, все ще відчуваючи на обличчі гаряче нерівне дихання коханого.

– Я хочу цього. Хочу, щоб нас тут було троє. Ти ж це мав на увазі тоді, вночі? – шепотіла йому просто на вухо. – Полотно й нитки з голкою вже готові, коханий. Навіть якщо я помилилася, таке моє бажання тут і зараз, – подула у вухо легенько.

– Це, в біса, божевілля, – голос Соборо став до того низьким, що подекуди переходив у хрип.

Поцілунок почався знову, цього разу ініційований чоловіком, дикий і божевільний. За кілька секунд Вікторія відчула ліжко піж собою, а тоді почалося справжнє божевілля, як і кількадесят років тому…

* * *

«– Ти завжди знала, як змусити мене збожеволіти, – говорив Соборо, цілуючи дружину в щоку із ніжною усмішко, коли обіймав її, лежачи ззаду.

– А може, навпаки?... Ти знав, як я почувалася увесь цей час (сам, схоже, мав те саме…!), проте продовжував говорити загадками і вдавати із себе невинного, а зараз ще й…! – вона замовкла, спалахнувши, коли згадала ранкову картину.

– Зараз ще й що? – сміявся тихенько, проте обіймав міцніше. – Така милуня, – жінка відчула дотик його чола до свого плеча.

– Не кажи дурниць, – зашарілася.

– Я тільки хотів, щоб ти була чесною із собою, – мовив тихо, а Вікторія повернулася до нього обличчям. – Певно, тобі важко було прийняти ці бажання, хіба ні? Бачу, й досі трохи соромишся.

– Так… Дуже дивно… у такому віці… – знову спалахнула.

– Хто з нас невинний, м? – поцілував у чоло, а вона не розуміла. – Ти не уявляєш навіть, як сильно я хотів тебе увесь цей час… ледь стримувався.

– Навіщо?...

– Просто мені подобається, коли ти береш ініціативу, – усміхнувся невинно.

– Ти…! – Вікторія знову спалахнула, легенько б’ючи його в груди і ховаючи в них обличчя. – Хитрий лис…

– Можливо, – знизав плечима. – Відтепер просто кажи мені про свої бажання, гаразд? Будь-які. Не соромлячись, – кивнула. – Молодець, – цілував у маківку, а тоді вони мовчали. – Давно ти розшифрувала мої слова?

– Так, – невпевнено мовила, – у той день, коли ти ловив бісеня у палаці. Клара випадково нагадала…

– Ого… – протягнув Соборо. – Треба доці цукерку дати, а дружину трохи насварити: так довго боялася підійти, ніби покусав би…